Частина дієслів керує залежним словом у родовому відмінку без прийменника або в знахідному відмінку з прийменником на: сподіватися («Панночки сподіваємось». – Марко Вовчок; «Сподівався дід на бабин обід». – Приповідка), чекати («…хірург Богдановський присів край вікна, чекаючи на початок роботи». – О. Довженко; «Скільки він мріяв про цей момент, скільки чекав цієї хвилини». – Ю. Смолич; «Я чекаю на тебе при каганці і співаю». – В. Стефаник). Дієслова ждати, дожидати керують іменником у знахідному відмінку без прийменника на: «У Підпари Гафійку ждала цілоденна робота» (М. Коцюбинський).
З іменниками в давальному відмінку стоять дієслова: боліти («Чужий біль нікому не болить». – М. Номис); це дієслово може вимагати й знахідного відмінка («Мене ж болить її відвічнеє страждання». – І. Франко), а також виступати з прийменником у (в) та іменником у родовому відмінку («Що у вас болить? – ластівкою припадає вона коло недужої». – М. Коцюбинський), вибачати («Подорожньому і Бог вибачає». – М. Номис), прощати («Скажіть їм, щоб простили мені, бурлаці, за мою смерть на чужині». – І. Нечуй–Левицький), дякувати («Дякую тобі, Іване, – промовила вона». – І. Франко), віддячити (оддячити) («Соломія усе старалась оддячити циганам за рятунок і захист». – М. Коцюбинський).
З іменниками чи займенниками в знахідному відмінку стоять дієслова: зрадити («Зрадив мене милий». – Народна пісня), опанувати («І пустиню опанують веселії села». – Т. Шевченко), радити, порадити («Де то моя Катерина, моя чорноброва! Вона мене все радила і тепер порадить». – Т. Шевченко; «Порадь мене, дівчинонько, як рідная мати». – Народна пісня). Тепер при дієслові радити (порадити) ставлять іменник і в давальному відмінку («Горький, Чехов, Франко, Коцюбинський завжди радили молодим авторам учитися, наполегливо поліпшувати свою письменницьку техніку». – «Літературна газета»).
З іменниками в знахідному відмінку й прийменником за стоять дієслова, якщо вони вказують на виконання функції чогось чи когось: бути («Ще й на весіллі в його дочки за дружку була». – І. Нечуй–Левицький), стати («Він мені за дитину рідну став». – Марко Вовчок), правити («Скриня моя за стіл править». – Ганна Барвінок), мати («Мене його батько не хоче за невістку мати». – Панас Мирний), вважати («Жаль тобі того, кого за ворога вважаєш». – Леся Українка; «Лаврін уже вважав себе за господаря». – І. Нечуй–Левицький). Дієслово вважати зрідка може стояти без прийменника за, тоді воно керує залежним словом в орудному відмінку («Та полювання він забавою вважав, рибальство – справою, священнодійством навіть». – М. Рильський).
Згадані дієслова бути, стати, правити, мати з іншим значенням, ніж у наведених реченнях, стоять без прийменника за й керують іменниками в інших відмінках: «А Ганна була, як і вона, удова, мала собі дочку–одиначку» (Марко Вовчок); «Юрко став паном, змінив своє ймення й назвав себе Юрушем» (І. Нечуй–Левицький); «А може, й сам на небесі смієшся, батечку, над нами та, може, радишся з панами, як править миром?» (Т. Шевченко).
З іменниками в знахідному відмінку й прийменником на стоять дієслова: бачити (бачити на власні очі, а не власними очима!) («А сам Наум таку колись пригоду на власні очі бачив». – М. Рильський), чути (чути на власні вуха), грати («Та й найняла козаченька на скрипочку грати». – Народна пісня), проте в сучасній літературній мові дієслово грати керує місцевим відмінком іменника з прийменником на: грати на скрипці (на роялі, на бандурі), заздрити, заздритися («На велику худобу батьківську її заздрились». – Б. Грінченко), змилосердитися («Поки прут знайшов та відсердивсь, та на свою миленьку змилосердивсь». – Б. Грінченко), плакатися («Не плачся на моє горе». – Марко Вовчок), розстаратися («Як потягнувся на юшку, то розстарайся й на петрушку». – Б. Грінченко), слабувати («Слабує на очі». – Б. Грінченко), хворіти («…деякі пухлини, на які хворіють люди, – теж вірусного походження». – «Наука і життя») .