Мені пригадалася каплиця, куди я одного разу випадково потрапив й побачив там дівчину, яка грала для Бога; але вона перебувала в каплиці, і її гра мала сенс. У цьому випадку ніхто його не слухав, можливо, навіть сам Бог.
Ні, це брехня. Бог його слухав. Бог перебував у душі та в руках цього чоловіка, бо він віддавав найкраще, що в ньому було, не вимагаючи ані якоїсь компенсації, ані грошей. Він грав так, ніби перебував у театрі «Ла Скала» в Мілані або в Паризькій опері. Він грав, бо це була його доля, його радість, його резон жити.
Мене опанувало почуття глибокої поваги. Я глибоко шанував чоловіка, який нагадав мені найважливішу науку: ти повинен здійснити свою Персональну Легенду – а потім можеш відійти. І не має значення, чи інші тебе підтримують, критикують, нехтують, терплять – ти це робиш, бо такою є твоя доля на землі, й джерело будь-якої радості.
Піаніст зіграв ще одну п’єсу Моцарта, й уперше помітив нашу присутність. Він привітав нас, чемно нахиливши голову, ми відповіли йому тим самим. Але він відразу повернувся до свого Раю, і краще було залишити його там, не порушивши нічим, навіть нашими боязкими оплесками, тишу світу, що оточувала його. Він слугував прикладом для всіх нас. Коли ніхто не звертає уваги на те, що ми робимо, згадаймо цього піаніста: він розмовляє з Богом через роботу, яку виконує, а все інше не має для нього анінайменшої ваги.
Пригода, яка сталася, коли я летів на книжковий ярмарок у Чикаго
Я летів із Нью-Йорка в Чикаго, де мав відбутися ярмарок американських книготорговців. Зненацька в прохід між кріслами літака вийшов юнак.
– Мені потрібні дванадцять добровольців, – сказав він. – Коли літак приземлиться, кожен візьме в руку троянду.
Кілька людей підняли руку. Я теж підняв, але мене не обрали.
Я все ж таки вирішив піти з групою. Ми вийшли з літака, й хлопець показав на дівчину, що стояла у вестибюлі аеропорту. Один за одним пасажири піднесли їй по троянді. Потім юнак попросив її руки в присутності всіх – і вона його пропозицію прийняла.
Бортпровідник сказав мені, коментуючи цю ситуацію:
– Відколи я тут працюю, це найромантичніша пригода в аеропорту.
Про палиці й правила
Восени 2003 року я прогулювався вночі центром Стокгольма, коли побачив даму, яка йшла, спираючись на лижні палиці. Моєю першою думкою було, що вона зазнала якоїсь травми, але помітив, що йшла вона швидко, її рухи були ритмічними, ніби під ногами в неї був сніг, тоді як скрізь я бачив лише асфальт. Мій очевидний висновок був таким: «Ця дама збожеволіла, бо інакше, чому б вона вирішила проїхатися на лижвах по асфальту?»
Повернувшись до готелю, я обговорив цю подію зі своїм редактором. Він сказав, що це я збожеволів: те, що я побачив, було спортивною вправою, відомою під назвою «нордична хода» (nordic walking). Він пояснив, що під час виконання цієї вправи рухаються не тільки ноги й руки, а й плечі та боки, дозволяючи широко застосовувати всі м’язи тіла.
У моєму уявленні хода пішки (яку разом із пострілами з лука я дуже люблю) допомагає мені міркувати, думати, милуватися цікавим краєвидом, розмовляти з дружиною, поки ми прогулюємося. Розповідь мого видавця здалася мені цікавою, але я не приділив найменшої уваги цьому факту.
Одного дня я зайшов до спортивної крамниці, щоб купити матеріал для виготовлення стріл, коли помітив нові палиці, що застосовуються альпіністами, – легкі, алюмінієві, які можна було подовжувати й скорочувати за допомого телескопічної системи й фотографічного штатива. Я згадав про «нордичну ходу»: чом би й не спробувати? – і купив дві пари палиць, одну для себе, другу для дружини. Ми пристосували палиці до зручної довжини й наступного дня вирішили випробувати їх.
То було фантастичне відкриття. Ми зійшли на гору й спустилися з неї, відчуваючи, що все наше тіло рухається, рівновагу було утримувати легше, втома не дошкуляла. За годину ми подолали вдвічі більшу відстань, аніж долали зазвичай. Я пригадав, що одного разу намагався дослідити пересохлий рівчак, але в його руслі було таке велике каміння, що я відмовився від цієї ідеї. Я подумав, що з палицями буде набагато легше, і справді так воно й було.
З Інтернету моя дружина довідалася, що прогулянка з палицями спалює на сорок шість відсотків більше калорій, аніж прогулянка звичайна. Її опанував ентузіазм, і «нордична хода» стала частиною нашого повсякдення.
Якось увечері, щоб побазікати зі мною, моя жінка знов увійшла в Інтернет – подивитися, що там іще розповідають про нашу розвагу. Її опанував страх: там були сторінки й сторінки – федерації, групи, дискусії, моделі й… правила.