Рабин зібрав своїх учнів і запитав:
– Як визначити точну хвилину, коли закінчується ніч і настає день?
– Коли здалеку ми зможемо відрізнити вівцю від собаки, – сказав один хлопчик.
– Насправді, – сказав другий, – ми знаємо, що вже день, коли здалеку зможемо відрізнити оливу від фігової пальми.
– Це не дуже добре визначення.
– І яка ж тоді відповідь? – запитали хлопці.
І рабин сказав:
– Коли до нас підходить чужоземець, а ми приймаємо його за свого брата, тоді конфлікти закінчуються, й можна сказати, що ніч минула й настав день.
Одного січневого дня 2005 року
Сьогодні великий дощ, температура близько трьох градусів Цельсія. Я вирішив прогулятися – думаю, якщо я не ходитиму щодня, то не зможу ефективно працювати, – але вітер дуже сильний, і через десять хвилин я повернувся до автомобіля. Дістав газету з поштової скриньки, нічого важливого, крім тих речей, які журналісти хочуть, щоб ми знали, стежили за розвитком подій, ставали на ту або ту сторону.
Сідаю за комп’ютер і перечитую електронну пошту.
Нічого нового, кілька незначущих проблем, які я незабаром розв’яжу.
Намагаюся трохи потренуватися у стрільбі з лука, проте вітер не втихає, і поцілити стрілою неможливо. Я вже написав чергову книжку, які пишу по одній за два роки; цього разу вона називається «Загір» і через кілька тижнів має бути опублікована. Я вже написав есеї, які публікую в Інтернеті. Уже додав нову інформацію на своєму сайті. Пройшов обстеження шлунка – там, на щастя, не знайшли жодної аномалії (мене лякали історіями про шланг, який вставляють через рот, але нічого страшного в цьому нема). Сходив до дантиста. Квитки на літак, які могли затриматися, надійшли кур’єрською поштою. Я планую дещо зробити завтра й зробив дещо вчора, але сьогодні…
Сьогодні я не маю абсолютно нічого, на чому міг би сконцентрувати увагу.
Мене опанував страх: хіба я не можу сьогодні зробити анічогісінько? Адже мені не треба докладати великих зусиль, щоб вигадати для себе роботу – ми завжди маємо проекти, які треба опрацювати, лампи, які треба замінити, сухе листя, яке треба підмести, впорядкувати книжки на полицях, навести лад з архівами в комп’ютері тощо. Як же сталося так, що сьогодні я зовсім не маю чого робити?
Надіваю берет, термоодяг, непромокальну куртку й виходжу в сад – так я зможу змагатися з холодом щонайменше чотири або п’ять годин. Сідаю просто на моріжок і гортаю подумки все, що проходить через мою голову.
• З мене нема ніякої користі. Усі в цю мить працюють, працюють тяжко.
Відповідь: я теж працюю, іноді по дванадцять годин на добу. Але сьогодні – випадково – не маю чого робити.
• Я не маю друзів. Перебуваю тут сам-один, один із найзнаменитіших письменників світу, а телефон не дзвонить.
Відповідь: звичайно, друзів я маю. Але вони шанують мою потребу усамітнення, коли я перебуваю у старому млині, у Сан-Мартені, що в Франції.
• Мені треба поїхати й купити клею.
Атож, я пригадав, що вчора мені бракувало клею. Чому б мені не сісти в автомобіль і не поїхати до ближнього міста? І на цій думці я зупиняюся. Але чому все ж таки так важко сидіти, як я оце сиджу тепер і не робити нічого?
Низка думок пролітає крізь мою голову: я згадую друзів, що бідкаються через події, які навіть ще не відбулися, згадую знайомих, які примудряються заповнювати кожну хвилину свого життя речами, що видаються абсурдними, безглуздими розмовами, вони базікають по телефону, не повідомляючи нічого істотного. Згадую начальників, які вигадують собі роботу, щоб виправдати свою посаду, службовців, опанованих страхом, бо протягом дня їм не доручили жодної важливої роботи, а це може означати, що в них більше немає потреби, матерів, які страждають, бо їхні діти виходять у світ і розлучаються з ними, студентів, що мучать себе наукою, іспитами, екзаменами.
Я веду тривалу й важку боротьбу з собою, щоб не підвестися й не їхати до крамниці по клей, якого вдома бракує. Мене опанував незглибимий смуток, але я вирішив залишитися вдома, нічого не роблячи, принаймні протягом кількох годин. Потроху тривога поступається місцем спогляданню, і я починаю слухати свою душу. Їй давно безумно хочеться поговорити зі мною, але я завжди заклопотаний.
Вітер шалено свистить, я знаю, що холодно і що йде дощ і що завтра мені, мабуть, доведеться їхати по клей. Я не роблю нічого, а водночас роблю найважливішу справу в житті кожної людини: я дослуховуюся до себе.