Я автоматично засунув руку до кишені, дістав усі гроші, які там були й віддав їй; відчув глибокий мир у душі, подякував Богові за зустріч без слів, за подарований мені другий шанс.
Після того я бував в Іспанії ще кілька разів, але ту жінку більше не зустрічав, адже я виконав щодо неї те, чого вимагало моє серце».
Сміхотливе подружжя
Я одружився з дівчиною на ім’я Сесилія й – вирішивши покинути все, що мені обридло, – умовив дружину пожити в Лондоні. Ми оселилися на другому поверсі в невеличкому помешканні на Палас-стрит, і ніяк не могли завести друзів. Проте щовечора молоде подружжя, коли йшло з пабу неподалік, під нашим вікном махало нам руками та кричало, щоб ми вийшли.
Я боявся, що їхні крики не сподобаються нашим сусідам. Тому ніколи не спускався, вдаючи, що те подружжя не має до нас жодного стосунку. Але вони кричали щовечора, навіть якщо ніхто не з’являвся у вікні.
Нарешті я вийшов і зажадав, щоб вони не кричали. Сміх тих двох людей відразу перейшов у смуток. Вони попросили пробачення й пішли геть. І в ту ніч я усвідомив, що хоч я й хотів знайти друзів, але мене значно більше турбувало, «що скажуть сусіди».
Я вирішив, що наступного разу запрошу тих двох піднятися до нас і чогось випити. Я простовбичив цілий тиждень біля вікна в той час, коли вони мали звичай проходити, але вони не з’явилися. Я навідався до пабу в надії побачити їх, але хазяїн шинку їх не знав.
Я почепив оголошення у вікні: «Покличте знову». Єдине, чого я досяг було те, що однієї ночі банда пияків стали викрикувати на мою адресу брудну лайку, й сусідка – чий спокій я так беріг – зрештою нажалілася власникові дому.
А сміхотливе подружжя я більше ніколи не бачив.
Другий шанс
– Я завжди був зачарований історією Сивілиних книг, – сказав я в розмові з Монікою, моєю подругою й літературним агентом, їдучи автомобілем до Португалії. – Треба користатися з нагоди або вона пропаде назавжди.
Чарівниці сивіли, спроможні передбачати майбутнє, жили в Давньому Римі. Якось одна з них прийшла в палац до імператора Тиберія з дев’ятьма книгами; сказала, що в них розповідається про долю імперії, й попросила за них десять талантів золотом. Тиберію така ціна здалася завеликою, й він не захотів купувати книги.
Сивіла пішла, спалила три книги й повернулася з шістьма, які залишилися. «Вони коштують десять талантів золотом», – сказала вона. Тиберій засміявся й відіслав її геть: як вона посміла просити за свої шість книг ту саму ціну, яку просила за дев’ять?
Сивіла спалила ще три книги й прийшла до Тиберія з тими трьома, які залишилися. «Вони коштують десять талантів золотом», – повідомила вона. Заінтригований, Тиберій зрештою купив три книги, й зміг довідатися лише про невелику частку майбутнього.
Коли я закінчив розповідати про це, ми саме в’їхали в Сьюдад-Родріго, містечко на кордоні Іспанії з Португалією. Тут, чотири роки тому, мені запропонували книгу, але я відмовився її купити.
– Зупинімося. Гадаю, спогад про Сивілині книги був сигналом, щоб я виправив свою помилку.
Під час першого приїзду в Європу для промоції своїх книжок я вирішив пообідати в цьому містечку. Потім пішов оглянути собор і зустрівся зі священиком. «Погляньте, як гарно освітлює сонце внутрішню частину собору», – сказав мені він. Мені сподобався цей коментар, ми трохи поговорили, й він показав мені вівтарі, галереї, внутрішні сади храму. Наприкінець запропонував мені купити книжку про церкву, яку він написав. Але я не захотів купувати її. Коли я вийшов із храму, мене опанувало почуття провини; я письменник і прибув до Європи, намагаючись продати свої твори – чому я не купив книжку падре бодай із солідарності? Я забув про той епізод. Але тепер я його пригадав.
Я зупинив автомобіль. Ми з Монікою пішли до майдану перед церквою, де якась жінка стояла й дивилася в небо.
– Доброго дня. Я прийшов сюди зустрітися з падре, який написав книгу про цей храм.
– Того священика звали Станіслав, він помер рік тому, – відповіла вона.
Мене опанував глибокий смуток. Чому я не подарував падре Станіславу тієї радості, яку переживав сам, коли бачив когось із моєю книжкою в руках?
– Це був один із найдобріших людей, яких я знала, – провадила жінка. – Він походив із убогої родини, але зміг стати фахівцем з археології. Він допоміг моєму синові здобути стипендію в коледжі.
Я розповів жінці, чому я тут.
– Не звинувачуй себе, сину, – сказала вона. – Увійди знову в храм.
Я сприйняв її пораду, як сигнал, і зробив те, що вона мені сказала. Я побачив лише священика в сповідальні, що чекав на вірних, які не приходили. Я підійшов до нього. Священик зробив знак, щоб я опустився навколішки, але я його урвав.