Передчуття грізних подій висіло у повітрі, та все ж до прямих зіткнень і кровопролиття справа спочатку не доходила. До появи російських диверсантів у регіоні зберігався поганий мир. Точкою неповернення стало вторгнення у Слов’янськ збройного угруповання під командуванням Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Як пізніше зізнавався у своїх інтерв’ю сам Гіркін, він та його люди заходили на Донбас із конкретною метою — розпочати війну.
«Спусковий гачок війни все–таки натиснув я. Якби наш загін не перейшов кордон, усе б скінчилось, як у Харкові, як в Одесі. Було б кілька десятків убитих, обпалених, заарештованих. І на цьому б скінчилося. А маховик війни, яка до сих пір іде, запустив наш загін», — хвалився Ігор Гіркін в інтерв’ю російській націоналістичній газеті «Завтра».
Він також пояснював, чому вибрав саме Слов’янськ. За словами Гіркіна, там існувала найбільша в області потужна місцева сепаратистська організація. Справді, ще до появи російських диверсантів у місті вже господарювали озброєні люди на чолі з В’ячеславом Пономарьовим — майбутнім «народним мером» Слов’янська. Ще наприкінці березня члени угруповання Пономарьова, одягнені у камуфляж та бронежилети, почали чергувати на посту ДАІ разом із міліцією і засвітились у конфлікті з активістами «Дорожнього контролю». Коли активісти запитали співробітників міліції, чому з ними на посту перебувають невідомі озброєні люди, бойовики, серед яких був і Пономарьов, напали на членів «ДК», почали бити їх ланцюгами і битами.
Сам Пономарьов у своєму інтерв’ю, яке він дав у квітні 2016 року російському сайту «Антифашист», так описував створення свого угруповання:
«21 лютого 2014 року можна назвати датою організації народної дружини Слов’янська Тоді у парку Леніна біля пам’ятника Воїну–визволителю о 19:00 зібралося сімдесят небайдужих жителів міста Того ж дня, обговоривши ситуацію в Києві, ми ухвалили рішення працювати над створенням загонів самооборони. Оскільки велика частина міліціонерів (близько сотні людей) була відряджена до Києва, місто стало практично беззахисним. Було ухвалено рішення про організацію патрулювання міста в темну пору доби, а також про організацію охорони мітингів та акцій протесту. Місто ми розбили на дванадцять секторів, із хлопців сформували підрозділи за територіальними ознаками — відділення, взвод, рота. Окремо я сформував групи з козаків, колишніх військових та мисливців. Паралельно велася ідеологічна робота мною був призначений замполіт. Роботою з населенням займався голова місцевого осередку Компартії України — Анатолій Хмельовий та активісти Компартії».
У цьому ж інтерв’ю Пономарьов розповів про свої контакти з міліцією, яка погодилася співпрацювати з його формуванням ще до початку антиукраїнських заворушень у Донецьку.
«23 лютого у мене відбулася розмова з заступником начальника МВС Беляніним. Досягнувши в результаті бесіди принципової згоди щодо забезпечення правопорядку в місті, ми почали спільну роботу. Я виділяв наших хлопців на посилення блокпостів ДАІ, за домовленістю деякі райони міста ми взяли під свій повний контроль», — розповідав він.
Також, за словами Пономарьова, йому вдалося домовитися зі співробітниками ДАІ, щоб вони без перешкод пропустили у Слов’янськ колону з бойовиками Ігоря Гіркіна (Стрєлкова):
«11 квітня по скайпу у мене відбулася розмова з Катериною Губарєвою, вона сказала, що до мене у Слов’янськ іде група допомоги. Довірені люди, з якими я був на зв’язку, подзвонили, і ми домовилися про час та місце зустрічі. Оскільки у мене були хороші особисті відносини з працівниками ДАІ по трасі Ростов–Харків, я дав команду транспорт, що йде до мене у Слов’янськ, не зупиняти і не оглядати. У Дебальцевому зустрів автомобілі. Так я познайомився з командиром групи Стрєлковим Ігорем Івановичем».
Ще однією причиною, з якої Гіркін обрав саме Слов’янськ, було вдале географічне положення міста. Воно розташовувалося на перехресті важливих трас і було чимось на зразок «північних воріт» Донбасу. Після захоплення Слов’янська весь регіон опинився у Стрєлкова в тилу. Крім того, за містом починалися агломерації, у яких можна було сховатися в разі наступу українських військових.
У книзі Павла Губарєва «Факел Новоросії» описано момент вторгнення групи Гіркіна на територію України. Озброєні бойовики без проблем проїхали з Криму через територію Ростовської області і спокійно перейшли державний кордон, із чого можна зробити висновок, що російська сторона надала диверсантам «зелений коридор». З українського боку кордон тоді охоронявся абияк, і російським бойовикам ніхто не завадив.