Чого чекали від нової влади?
Рейтинг очікувань був доволі типовим — підтримка промислових підприємств (35–40%), роззброєння незаконних збройних формувань (приблизно 35–45%), відновлення відносин із РФ (майже 30%), збалансована культурна політика (приблизно 25–35%), відмова від націоналістичної та радикальної риторики. При цьому федералізацію як засіб збереження єдності держави розглядали трохи більше 20% (42% вважали цей спосіб організації функціонування держави оптимальним), ще 20% прагнули «публічного діалогу Києва з Південним Сходом».
Соціологи ставили і пряме питання про відокремлення східних регіонів від України та приєднання до Росії. Цю ідею впевнено та з сумнівами підтримували 30% людей, тоді як більшість — понад 50% — хотіли і далі жити в Україні. Виходити на вулиці заради приєднання до Росії був готовий майже кожен четвертий, введення російських військ підтримали б приблизно 10%. Уже тоді у стані війни з РФ себе почувала приблизно третина людей, а більше 55% вважали, що ніякої війни немає, і приблизно стільки ж очікували саме «громадянської війни».
Хапатися за зброю ніхто не поспішав. 55% були готові на це заради самозахисту та захисту своїх близьких, майже 30% не були готові воювати за жодних обставин. Лише 6% були готові особисто воювати з «хунтою». Військової допомоги від Росії очікували менше 20% місцевих мешканців, майже 55% виступали проти такої допомоги.
«Загалом, настрої виявилися не настільки радикальними і войовничими. Головне, чого хочуть місцеві жителі, — це матеріальної забезпеченості та поменше екстремізму. Протестні настрої у регіоні, безумовно, присутні, хоча не можна сказати, що вони зашкалюють. У своїй більшості люди не збираються братися за зброю і не підтримують радикальні способи боротьби. Для того, щоб зняти суспільну напругу, новій владі необхідно, перш за все, переконати східняків у тому, що вони в безпеці і що їхні базові життєві інтереси не будуть порушені, а самі вони будуть почуті», — писало у квітні 2014 року луганське інтернет–видання «Восточный вариант».
Соціологічне опитування проводилось у квітні, якраз під час захоплення будівлі СБУ в Луганську та появи загонів Ігоря Гіркіна в Слов’янську. Вже наприкінці квітня, коли бойовики змогли відключити у підконтрольних їм містах українські телеканали, російська пропаганда заполонила все інформаційне поле. Головними каналами отримання інформації для багатьох ставали російські соцмережі «Одноклассники» та «Вконтакте», а також російські телеканали. Події 2 травня в Одесі, підготовка до «референдуму» та потужна антиукраїнська інформаційна кампанія також суттєво впливали на громадські настрої.
Опитування КМІСу, ймовірно, є найоб’єктивнішим дослідженням про настрої у регіоні на той момент (у будь–якому разі, даних із більш авторитетних джерел у нас немає). І його результати показали, що радикальні проросійські настрої в регіоні не були домінуючими. Навіть якщо врахувати певну похибку від того, що багато хто боявся відповідати чесно про своє бажання вийти зі складу України, все одно ні про яку тотальну перевагу сепаратистів не могло бути й мови. Пізніше це визнавали у своїх інтерв’ю навіть самі представники сепаратистів, які звинувачували жителів Донбасу у пасивності, недостатній любові до Росії та небажанні підтримувати «ополчення».
Такі настрої означали, що кожній із сторін у боротьбі за Донбас є на кого спертися, і контроль над регіоном отримає той, хто зуміє перехопити ініціативу. Як ми вже знаємо, зробити це вдалося саме проросійській стороні, запорукою успіху якої стали рішучі дії бойовиків, що приїхали воювати з Росії, а також зрадницька позиція місцевих еліт. Українська держава, навпаки, діяла надто повільно та нерішуче, і це у підсумку обернулося фатальними наслідками для тих громадян, які виступали за український Донбас.
РЕФЕРЕНДУМ
Коли загарбники Донецької ОДА 7 квітня заявили про свій намір провести в області сепаратистський референдум та відокремитися від України, це виглядало дурною витівкою. Ситуація на Донбасі тоді все ще істотно відрізнялася від ситуації у Криму. У Донецькій області не було російських військ, і сепаратисти здавалися лише купкою маргіналів, сил яких вистачало лише на те, щоб контролювати будівлю обласної адміністрації. Однак лише за кілька днів становище кардинально змінилось. У великих містах з’явилися групи бойовиків, які почали захоплювати адміністративні будівлі, зривати з них українські прапори і вішати на їхнє місце чорно–синьо–червоні триколори. Придуманий ще на початку 90‑х Дмитром Корніловим прапор «Інтерруху Донбасу» став символом антиукраїнського заколоту та передвісником війни.