Цей сигнал був сприйнятий регіоналами цілком однозначно. Донецька облрада поспішно переглянула своє рішення щодо проведення референдуму, рішення Луганської облради було оскаржене прокуратурою. З грудня Верховний суд України визнав результати другого туру президентських виборів недійсними і постановив провести повторне голосування. Після того, як ЦВК призначила дату повторного проведення другого туру виборів, у Донецьку та Луганську зрозуміли, що програли. Референдум про створення «Південно–східної держави» так і не відбувся.
Борис Колесніков, який ще зовсім недавно на повний голос закликав до розколу України і створення нової держави зі столицею у Харкові, швидко змінив свої плани і вже 10 грудня у Донецьку повідомив журналістам, що від ідеї проведення референдуму в січні 2005 року вирішили відмовитися.
«Ми ухвалили рішення не проводити референдуми у жодній з областей до приведення в нормальне правове поле конституційних змін про федеративну реформу. Нехай учені проаналізують обстановку, потім ми напрацюємо остаточне рішення. І тоді має сенс провести загальнонаціональний референдум», — заявив Колесніков. Фактично це означало визнання «донецькими» своєї поразки. Втім, програна була не війна, а лише бій.
Наприкінці грудня відбулося переголосування другого туру президентських виборів, у результаті якого Ющенко здобув перемогу з перевагою майже в 10% голосів. Після цього команді Януковича залишалися тільки два шляхи — йти на загострення та піднімати повстання своїх прихильників на сході України, або змиритися і перейти в опозицію. У 2004 році переміг здоровий глузд. Охочих загострювати ситуацію і братися за зброю не знайшлося.
За всю кампанію було зафіксовано лише кілька інцидентів фізичного протистояння. Одним із найбільш серйозних став напад молодиків, озброєних молотками та залізними прутами, на мітинг прихильників «Нашої України» в Луганську, який стався 29 листопада, у найгарячіші дні політичної кризи. У місцевому МВС спочатку заявили, що це прихильники Ющенка напали на прихильників Януковича та побили їх. Однак, через кілька днів у міліції все ж погодилися, що побиті були саме представники «помаранчевого» табору.
Інший випадок стався у Донецькій області. Там відбувся напад на автоколону членів організації «Пора», яка прибула до Донецька 21 грудня 2004 року, незадовго до останнього і вирішального голосування. Так званий «потяг дружби» люди Януковича чекали на донецькій об’їзній трасі. Коли ж автоколона «помаранчевих» наблизилася, близько 50 машин заблокували їй шлях, а міцні люди спортивної зовнішності закидали опонентів камінням та пляшками, а також прокололи декільком автомобілям колеса. В’їхати у Донецьк того разу представники «Пори» так і не змогли.
Ставка на Януковича і «донецьких», за якими тягнувся надто явний кримінальний шлейф, була великою помилкою президента Кучми. І ця помилка полягала не тільки в тому, що Янукович у підсумку провалився через свій великий антирейтинг. Його висування мало й інші наслідки. Воно призвело до зростання міжрегіональної напруженості, розкололо суспільство та посіяло насіння майбутніх конфліктів.
Персона Януковича викликала у мільйонів українців цілком зрозумілу огиду. Але його політтехнологи ретельно попрацювали над тим, щоб увесь негатив, який лунав на адресу прем’єр-міністра, його донбаські прихильники сприйняли на свій рахунок.
«Вони знущаються над Януковичем, тому що не люблять Донбас. Вони обзивають його «зеком», тому що вважають, що на Донбасі живуть гопники та бандити. Ми для них — люди третього сорту», — такими були меседжі, які команда Януковича нав’язувала своєму електорату протягом усієї кампанії.
«Про відсталу аграрну Галичину коментатори говорять у мажорних тонах, жителі ж промислового, передового Сходу малюються ними похмурими, тупими істотами, яких називають «бандитами», «фашистами», «окупантами», й у виразах ніхто не соромиться. Американські маріонетки не зважають на думку 15 мільйонів людей, які голосували за Януковича. Безжально відвішують стусанів промисловому Сходу, який багато років годував Західну Україну», — писала газета «Донецкий кряж» у грудні 2004 року (№ 43).
Розрахунок був простий. Не маючи чіткої передвиборчої програми та реальних досягнень, якими можна було б похвалитися, команда Януковича зробила ставку на ірраціональне. На емоції. Політтехнологи апелювали до давніх страхів та стереотипів, укорінених у душах мешканців Донбасу ще з радянських часів, і цей розрахунок виявився правильним. Сам по собі Янукович мав мало шансів стати народним улюбленцем. Він не був гарним оратором чи хоча б талановитим демагогом, яких народ любив в усі часи. Не міг похвалитися успіхами в бізнесі, не відзначався потужним інтелектом, не вимовляв полум’яних промов, викриваючи пороки системи. Недорікуватий бюрократ, що пише з помилкою власне вчене звання, та ще й двічі судимий — точно не той кандидат, якого нормальні люди хотіли б бачити президентом своєї країни. Але варто було тільки перевести політичне протистояння у формат «наші проти фашистів», як розклад кардинально змінювався.