У Луганську спочатку все виглядало більш оптимістично. Головою Луганської обласної держадміністрації у лютому 2005 року був призначений Олексій Данілов — той самий колишній мер Луганська, якого незаконно позбавили посади в середині 90‑х. Данілов, здавалося, мав особисті рахунки і до Тихонова, і до Єфремова, і всі чекали, що він їх пред’явить. Перед першою ж сесією з депутатів обласної ради, які ще кілька місяців тому поголовно підтримували Януковича, Данілов сформував власну групу і почав збирати голоси за відставку голови облради Віктора Тихонова. За день до сесії ці голоси були, але у вирішальний момент план Данілова таки не спрацював.
«Оскільки ходять чутки про моє зняття з місця роботи, я відповім: я ніколи не служив окремим кланам чи правителям, я служив тільки батьківщині і народу», — сказав Тихонов, відкриваючи першу сесію облради після зміни влади в Україні.
Після цього він холоднокровно запропонував депутатам вирішити його долю «шляхом підняття рук», тобто публічним, відкритим голосуванням, хоча зазвичай і за регламентом голову облради обирали таємним голосуванням за допомогою бюлетенів. І тут депутати злякалися — проголосувати проти мастодонта відкрито зважилася тільки одна людина. Віктор Тихонов тріумфував.
«Я пропоную встановити мораторій на розгляд питань кадрових перестановок керівництва облради та облдержадміністрації до кінця цього скликання», — із багатозначною інтонацією сказав Тихонов.
Таким чином, пакт про ненапад у Луганську між новою владою і «комсомольцями» було укладено вже у березні 2005 року: Данілов припинив атаки на Тихонова, а той не форсував питання щодо висловлення недовіри губернатору, що могло стати підставою для його звільнення. До літа в Луганськ повернулися всі ті, хто під страхом арешту виїхав до Росії після «третього туру» виборів. Серед них і Олександр Єфремов. А вже в листопаді 2005‑го Данілов був відправлений у відставку слідом за урядом Юлії Тимошенко.
Грізні обіцянки суворо покарати сепаратистів за заклики до територіального розколу на Сєвєродонецькому з’їзді також залишилися лише словами. 6 квітня 2005 року Генеральна прокуратура України затримала Бориса Колеснікова, однак цей арешт не був пов’язаний із Сєвєродонецькою справою. Колеснікова звинуватили у вимаганні. Колишній директор донецького торгового центру «Білий лебідь» Борис Пенчук заявив, що Колесніков, погрожуючи йому вбивством, змушував його продати за безцінь свої акції «Білого лебедя». Колесніков ці звинувачення заперечував. За його словами, він заплатив Пенчуку за акції $500 тис. Одіозний донецький регіонал провів у СІЗО кілька місяців, але у серпні вийшов на свободу. Кримінальна справа проти нього швидко розвалилася і була закрита Звинувачень за політичними статтями Колеснікову не висували. А за кілька років за дачу неправдивих свідчень до в’язниці потрапив уже сам Пенчук — Борис Колесніков виявився злопам’ятним.
У червні 2005 року Генеральна прокуратура спробувала затримати модератора Сєвєродонецького з’їзду, голову Луганської облради Віктора Тихонова у кримінальній справі про посягання на територіальну цілісність, але йому вдалось уникнути арешту завдяки поручительству свого старого соратника — на той час народного депутата від СДПУ(о), колишнього бізнес–партнера Єфремова — Олександра Кисельова. Поки Тихонов ходив на допити у справі про сепаратизм, над Єфремовим теж збиралися хмари — слідчими УБОЗу були зібрані матеріали, що стосувались економічної діяльності бізнес–структур, які належали йому або його оточенню.
Ідеться про справу щодо незаконної передачі з комунальної власності «Укркомунбанку» Єфремова великого приміщення у центрі Луганська на вулиці Володимира Шевченка та кейс компанії «Луганськлегінвест», яка мала створювати робочі місця для безробітних шахтарів, але замість цього чомусь реконструювала швейні фабрики. Та вже до кінця 2005 року ці розслідування були зупинені. До суду нічого так і не дійшло.
Генеральна прокуратура попросила Луганську облраду дати згоду на притягнення Віктора Тихонова до кримінальної відповідальності у справі про посягання на територіальну цілісність України тільки у лютому 2006 року — через півтора року після Сєвєродонецького з’їзду. Регіонали на сесії облради відверто висміювали прокурора, який озвучував подання, та й сам прокурор був сусідом Тихонова по вулиці, і тому не дуже старався виконувати свій обов’язок. У результаті депутати передбачувано не дозволили чіпати Тихонова. Справа закінчилася нічим, але дала прекрасний ґрунт для побудови нової ідеологічної моделі — тепер «фішкою» регіоналів стали скарги на «політичні репресії» та «утиски». Віктор Тихонов навіть видав книгу «Як нас судили», хоча жодного суду над ним не було.