«Країна та її населення неоднорідні. Час визнати, що в Україні живе два різних українських народи. Між нами багато протиріч, їх пора згладжувати. Перший крок у цьому напрямі було зроблено на Сєвєродонецькому з’їзді в 2004 році, цей з’їзд відкинув поділ українців за кольорами і сортам, — проголошував голова Луганської облради Валерій Голенко на одній із псевдонаукових конференцій. — Уряд України прирівнює слово «федералізм» до слова «сепаратизм». Ми ж його розуміємо як децентралізацію влади. Україні необхідна грамотна демократична децентралізація. Це не самоціль, а необхідність для розвитку країни».
Проте з наближенням президентських виборів регіонали почали згадувати про федералізацію рідше. Як і раніше, це питання було не дуже популярним за межами Донбасу. Крім того, поступово змінювалася політична ситуація в країні.
Ще з початку 90‑х федералізація держави розглядалася «донбаськими кланами» як втішний приз. Мовляв, якщо всю Україну контролювати не виходить, то слід виторгувати бодай «свої» регіони на півдні та сході, домогтися для них статусу автономій і встановити там повну гегемонію. Але у 2009 році перспектива отримати всю Україну знову набула реальних обрисів. Постійні чвари у «помаранчевому» таборі та слабкість Віктора Ющенка зробили шанси «донецьких» на реванш дуже вагомими. Тому на президентські вибори Янукович ішов уже без федералістських гасел, які могли відштовхнути від нього електорат. У його передвиборчій програмі, яка називалася «Україна — для людей!», слова «федерація» або «федералізація» не зустрічалися жодного разу.
Один із головних спікерів ПР на тему федералізації Борис Колесніков на момент початку виборів також фактично відмовився від своїх поглядів. 29 листопада 2009 року в ефірі телеканалу ТВі він висловив думку про те, що Україна ще «не дозріла» до федеративної моделі.
«Федерація неможлива Дуже багато потрібно зробити змін у законодавстві. Бюджетну федерацію вже можна спробувати», — заявив він.
Коли ж Янукович, нарешті, виграв президентські вибори у 2010 році, його риторика змінилася на 180 градусів, і з прибічника федералізації він перетворився на її противника.
«Україна — унітарна держава. Крапка. Унітарна та демократична», — заявив він улітку 2010 року в інтерв’ю газеті «2000».
Після того, як владу було сконцентровано в руках «донецьких», жодна федералізація їм, зрозуміло, потрібна вже не була. Разом із Януковичем різко змінили свої думки і його однопартійці. Депутат Верховної Ради від Партії регіонів Артем Щербань у червні 2010 року в інтерв’ю газеті «Київський телеграф» говорив, що «федералізація — варіант віддаленої перспективи».
«На даному етапі політичного розвитку це не прийнятно. На мій погляд, як не парадоксально, федералізм можливий тільки у стабільній, економічно сильній державі. Федеральні землі треба ще вміти утримати, щоб одні не побігли у Росію, а інші — в Євросоюз», — розповідав Щербань журналістам.
Така різка метаморфоза доводила, що донбаські політики ніколи насправді не вірили у позитивний ефект федералізації для України. Просували цю тему вони лише з власних корисливих інтересів — для того, щоб виторгувати для себе якісь додаткові преференції. Та коли «донецькі» самі стали владою, ніякого сенсу послаблювати владу центру вже не було. І тема федералізації поступово відповзла з перших шпальт газет на периферію маргінальних форумів та листівок.
НАРОДЖЕНІ МАЙДАНОМ. СЕПАРАТИСТСЬКІ РУХИ ДОНБАСУ СЕРЕДИНИ 2000-Х
Перемога Майдану‑2004 та пов’язані з нею легенди про американське втручання в українські вибори породили на Донбасі нову хвилю сепаратистських рухів. Переважно — маргінальних та маріонеткових, підконтрольних політикам із тієї ж Партії регіонів. Утім, не всі з них відкрито проголошували сепаратистські гасла та використовували антиукраїнську риторику. Більшість маскувало українофобію «антипомаранчевою» політичною позицією. Віктор Ющенко втілював для них усе те, чого вони так боялися і що ненавиділи — Америку, НАТО, Захід, український націоналізм.