Клінчаєв швидко завоював імідж головного луганського фріка. Час від часу він брав участь у різних бійках, псував фарбою рекламні борди Юлії Тимошенко, погрожував журналістам і займався іншими дрібними провокаціями. За це господарі регіону надавали йому гроші та «дах». У 2008 році Клінчаєву вдалося навіть уникнути відповідальності за загибель двох людей, які отримали смертельні травми 9 травня внаслідок несправності каруселі у луна–парку. Злощасна карусель була бізнесом Клінчаєва, але жодного покарання за порушення вимог техніки безпеки та сфальсифіковані документи він не поніс.
Приклад Клінчаєва наочно демонстрував суттєву відмінність луганського політичного життя від донецького — головними проросійськими радикалами на Луганщині були не маргінали, а цілком офіційні представники місцевої влади. Якщо у Донецьку організацією різних круглих столів та конференцій, присвячених боротьбі з НАТО та захисту російської мови, займалися переважно невеличкі проросійські організації, то в Луганську — місцеві регіонали та чиновники при посадах.
Не забували вони й час від часу нападати на «западенців». Приводом для нападків могла послужити будь–яка подія. Наприклад, після того, як у квітні 2009 року Львівська облрада ухвалила рішення про демонтаж в області пам’ятників радянського режиму, депутати Луганської облради одразу ж виступили з гнівним засудженням своїх колег. Відповідну заяву фракції Партії регіонів було зачитано на сесії облради. У ній луганські депутати зазначали, що розцінюють рішення львів’ян як «початок відвертої фашизації країни», та вимагали «скасування ганебного рішення». А депутат обласної ради від Прогресивно–соціалістичної партії Любов Корсакова взагалі зажадала заборонити в’їзд жителям Львівської області на територію Луганщини.
На відміну від Донецька, у Луганську ніколи не було помітних сепаратистських рухів на зразок «Донецької республіки», проте існувала міцна регіональна організація КПУ, якої не було у Донецькому регіоні. Луганщина традиційно вважалася базовим регіоном комуністів, однак відвертих закликів до сепаратизму ця партія не озвучувала і переважно разом із регіоналами просувала тему федералізації.
ЧАСТИНА П’ЯТА
НЕВДАЛА БАГАТОВЕКТОРНІСТЬ ЯНУКОВИЧА
Перемога Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року мала той же ефект, що і перемога Леоніда Кучми у далекому 1994‑му. Замість обіцяної децентралізації влади почалася жорстка її централізація. Говорити про федералізацію регіонали майже припинили. Донбаська еліта нарешті отримала те, що хотіла, і в цій ситуації заклики до автономії втрачали будь–який сенс. Регіональним елітам більше не потрібно було домагатися незалежності від Києва, тому що сам Київ був у їхніх руках. Тепер не «донецькі» змушені були жити за правилами України, а вся Україна — за правилами «донецьких».
Активність проросійських організацій на Донбасі на деякий час знизилася. Мети було досягнуто. «Помаранчевий» президент Ющенко безславно програв вибори, до влади в Україні знову прийшов проросійський політик Виборцям Януковича залишалося тільки радіти і чекати, поки він почне виконувати свої обіцянки. Але всупереч численним очікуванням та побоюванням Україна Януковича не поспішала перетворюватися на беззаперечного сателіта Російської Федерації.
Спочатку здавалося, що держава піде білоруським шляхом. Уже у квітні 2010 року новий гарант продавив через парламент скандальні Харківські угоди, за якими Україна дозволяла російському Чорноморському флоту залишатися в Криму до 2042 року в обмін на знижку на газ. Однак із часом стало ясно, що більшість обіцянок, які команда Януковича роздавала перед виборами своєму електорату, регіонали виконувати не збираються. Від федералізації відмовилися, надавати російській мові статус державної не поспішали, непомітно зникло з порядку денного питання про вступ до Митного союзу. Натомість Янукович продовжував курс на євроінтеграцію, заданий Віктором Ющенком, і вів переговори про підписання Асоціації з Євросоюзом.