6 липня на позачерговій сесії Луганської обласної ради під час обговорення заяви на підтримку мовного закону депутат від Партії регіонів Родіон Мірошник заявив, що українська освіта робить з українських дітей «недорасу». Від дозволив собі таке висловлювання під час дискусії щодо обов’язкової шкільної програми українською, мовляв, освіта нерідною мовою негативно впливає на здатність дітей до навчання та відрізає їм доступ до знань та літератури:
«Я не розумію виступів, які сьогодні відбуваються у Києві, — «українську мову гноблять, українську мову треба захистити». Та що це за мова така нещасна, якщо її потрібно захистити від усього, якщо ця мова має рости в оранжереї? Виходить, якщо ми вчимо дітей цією мовою, то позбавляємо їх усього, ростимо просто недорасу! Людей, що позбавлені величезного обсягу знань […] За підтримки держави українська мова може розвиватись, але не в оранжереї, а конкуруючи з іншими мовами, що є на території усієї України», — волав Мірошник із трибуни.
Реакція патріотично налаштованих громадян на новий Закон, цілком зрозуміло, була негативною. І не тому, що вони були русофобами, як це намагалися представити проросійські політики. Людей відвертала не російська мова, а методи, якими діяли регіонали, і цілі, які вони переслідували. З цієї причини проти Закону Ківалова–Колесніченка виступило дуже багато російськомовних громадян України (цей незручний факт регіонали завжди замовчували та ігнорували).
Найкраще суть цієї проблеми розкрив луганський журналіст Костянтин Скоркін:
«Поки справді цікава та складна проблема української двомовності зусиллями певних політиків подаватиметься в одному пакеті з авторитаризмом, комунізмом сталінського зразка, антизахідництвом та іншим мракобіссям, що не має нічого спільного з сьогоднішнім днем Європи, до тих пір, поки замість учених про неї говоритимуть демагоги та фріки, жодної мовної толерантності у нашій країні не буде», — писав він у 2010 році на сайті «Восточный вариант».
Це була вичерпна характеристика «борців за права російськомовного населення». Захисниками російської мови керували не прагнення захистити права людей, а банальний російський шовінізм.
Ближче до 2013 року все більшою ставала розгубленість базового електорату Януковича. Президент говорив про євроінтеграцію і готувався до підписання Асоціації з ЄС, а функціонери Партії регіонів на місцях займали проросійську позицію, обзивали українців «недорасою» та «нахлібниками із Західної України», повторювали завчені тези про дружбу з Росією. Здавалося, що у влади настало роздвоєння особистості.
Донбаські регіонали абсурд ситуації розуміли і викручувались, як могли. У 2012–2013 pp. в Луганську місцева влада проводила мітинги під гаслами «У Європу без фашистів», хитро примудряючись у такий спосіб поєднати нові віяння зі своїми традиційними меседжами. Під «фашистами», звичайно, малися на увазі всі, хто хотів бачити Україну Україною, а не УРСР.
Само собою, така шизофренічна конструкція мало кого влаштовувала і з самого початку виглядала нежиттєздатною. Незграбно балансуючи між двома ворожими флангами, Янукович так і не завоював довіри націонал–демократів, і водночас почав втрачати авторитет у проросійському таборі, де антизахідництво було однією з принципових тез. «Багатовекторність» не зміцнювала, а послаблювала його владу. До того ж існувала ще одна проблема — такі спроби всидіти на двох стільцях категорично не подобалися Росії. Москва мала тверді наміри збити Україну з європейського курсу. І для цього їй треба було тепер шукати нових партнерів.
Окрім «війни на ідеологічному фронті» у Луганській області відбувалася й драматична зміна структури регіональної економіки. Фінансовий тиск, агресивна експансія «донецьких» та російського капіталу в регіон почалася ще в середині 90‑х, і Олександр Єфремов, який намагався вибудувати власну ФПГ, не встигав за темпами сусідів з обох боків. Уже 2011–2012 pp. усі великі компанії регіону були підконтрольні або росіянам, або проросійським чи донецьким олігархам: «Луганське енергетичне об’єднання» — Костянтину Григоришину, Лисичанський нафтопереробний завод — російській ТНК-BP, Сєвєродонецький «Азот» — Дмитру Фірташу, «Луганськтепловоз» — російському «Трансмашхолдингу», «Луганськвода» — російському «Росводоканалу», алчевські меткомбінат і коксохімзавод — донецькому ІСД, а потім — російському «Внешэкономбанку», «Ровенькиантрацит» та «Свєрдлованграцит» — ДТЕК Ріната Ахметова, «Краснодонвугілля» — «Мегінвесту» Ріната Ахметова та Вадима Новінського. Загалом ці підприємства формували локальні бюджети міст, де розташовувалися, давали роботу сотням тисяч людей. Зміна їхніх власників мала великий резонанс. В інформаційному полі формувалися певні сподівання і позитивні очікування на кшталт «Росія дасть замовлення на завод, буде робота». Це тільки підтверджувало популярну тезу про те, що економіка регіону дуже залежить від російських ринків, а «доля людей» — від російських власників бізнесів. А також автоматично робило багатьох працівників цих компаній лояльними до Росії та її політики, зокрема в Україні.