Мати і втратити — гірше, ніж ніколи не мати. Розчарування суспільства було безмірним. Складалося цілком обґрунтоване відчуття, що влада відбирає у країни майбутнє. І в цьому перш за все був винен сам Янукович, який увесь 2013 рік переконував своїх співгромадян, що інтеграція до ЄС — це важливий і необхідний крок до цивілізації та благополуччя, а потім відмовився від своїх слів. Люди почали виходити на Майдан.
Спочатку протести не виглядали загрозливо. Але в ніч із 29‑го на 30 листопада співробітники «Беркуту» отримали наказ розігнати протестувальників. Жодної необхідності в цьому радикальному кроці на той момент не було. Присутні на Майдані люди (здебільшого молодь) нікого не чіпали, але «беркутівці» наказали їм розійтися. До тих, хто відмовився підкорятися вимозі, застосували силу, при цьому дії міліції були вкрай жорстокими. Усе відбувалося перед камерами журналістів, які фіксували розправу над протестувальниками в усіх подробицях, і кадри розгону активістів зранку побачила вся країна. Видовище безглуздого побиття студентів, серед них і дівчат, справило на українське суспільство ефект бомби, що розірвалася. Першого грудня у столиці зібрався грандіозний мітинг, на який прийшло кілька сотень тисяч людей. Почалися заворушення біля стін Адміністрації президента. Стало ясно, що Янукович отримав серйозну проблему там, де її не очікував.
Ми не будемо докладно описувати у цій книзі перебіг революційних подій у Києві. Українська історія 2013–2014 pp. — тема для окремого дослідження. Нас Майдан цікавить лише з точки зору того, який вплив він мав на подальші події на Донбасі. Адже сьогодні існує поширена думка, що війна на сході України стала прямим наслідком зіткнень у столиці.
Чи так було насправді? Прихильники цієї версії вдаються до досить невигадливої маніпуляції. Вони виривають із ланцюга історичних подій дві зручні їм ланки та відстоюють просту тезу: «війна почалася після Майдану, відповідно, вона почалася через Майдан». Як правило, такі антимайданівці дуже не люблять говорити про ті причини, через які стався сам Майдан. Утім, зрозуміло, що революція не могла вибухнути просто так, без жодних передумов. Головним провокатором революцій в усьому світі завжди буває сама влада, а народні повстання не відбуваються у стабільних і заможних державах. Тож якщо когось і можна звинувачувати в тому, що президент Янукович не зміг протриматися до кінця п’ятирічного терміну своїх повноважень, то тільки самого президента.
Не витримує критики і версія про те, що Майдан нібито був інспірований «підступами ворожого Заходу». Захід, безумовно, співчував протестувальникам і не симпатизував Януковичу. Але створити революційну ситуацію в благополучній державі, де не існує протестних настроїв, а влада має великий авторитет, навряд чи вдалося б навіть найбільш пронирливим інтриганам. Характерно, що визнають цей факт навіть опоненти Майдану. Наприклад, Павло Губарєв у своєму виступі 28 лютого 2014 року в Донецькій міськраді заявив депутатам, що велика частка відповідальності за Майдан лежить на самій Партії регіонів.
«Можна скільки завгодно говорити про таємних закулісних диригентів Майдану, закордонні розвідки, олігархів та інших людей, які впливали на це, та якби не було реальних проблем — на Майдан би ніхто не вийшов», — наголошував один із лідерів антиукраїнських акцій у Донецьку вже після перемоги опозиції.
Через два роки після революції один із лідерів луганського політичного клану Віктор Тихонов в інтерв’ю російському сайту «Политнавигатор» також визнав, що «младореформатори» з оточення Януковича самі своєю поведінкою спровокували революцію.
«Працюючи без будь–якого оглядання назад, своєю поведінкою вони готували і, по суті, виправдовували новий Майдан. Обложили даниною усіх, працювали виключно на себе. Ми вже бачили, що руйнується економіка, й Азаров це бачив, і люди, які працювали при ньому. Відкрито намагалися говорити про це Януковичу, але він уже не чув. Він видалив усіх, хто говорив йому правду», — розповідав Тихонов у 2016 році.