Але напередодні революції усі, зрозуміло, мовчали, і ні в кого з регіоналів, включаючи Віктора Тихонова, не вистачило сміливості на публічну критику «сім’ї». Навпаки, Януковича до останнього захищали та підтримували навіть після того, як повстання вже почалося і на вулицях запахло смаженим.
Революцію 2014 року в Україні часто називають Євромайданом. Проте це визначення слушне лише для першого її періоду, який тривав до 30 листопада 2013 року, коли «Беркут» побив студентів. Масовий мітинг 1 грудня був викликаний уже не стільки відмовою від євроінтеграції, скільки необґрунтовано жорстокими діями міліції. І в подальшому кожна нова спроба влади придушити протест не приводила до стабілізації ситуації, а лише сильніше розгойдувала маятник насильства.
Революція не сталася в одну мить — вона розтяглася майже на три місяці і тривала всю зиму 2013–2014 pp. За цей час влада неодноразово мала нагоду залагодити ситуацію. На початку це можна було зробити, обмежившись лише двома–трьома відставками. Але Янукович із баранячою затятістю не бажав іти на компроміси та поступатися протестувальникам навіть у дрібницях. Він надто довго й важко йшов до президентства, розраховував без проблем переобратися на другий термін у 2015 році і не допускав навіть думки про те, щоб ділитися з кимось владою. Він не тільки примудрився своїми руками розпалити пожежу, а ще й кілька місяців сам старанно підкидав у вогонь дрова замість того, щоб вчасно загасити перші іскри.
Наступного дня після масштабного мітингу в Києві, 2 грудня 2013 року, у Луганську відбулася позачергова сесія обласної ради. Депутати підтримали Януковича.
«Ми виступаємо категорично проти дій, які призвели до силового протистояння та страждань людей. Ми впевнені, що подіям на Майдані Незалежності 30 листопада буде дано належну правову оцінку. Україна підтвердила курс на європейські стандарти. Але нам потрібен час та ресурси, щоб підтягнутися до цієї високої планки, знайти взаємовигідний формат співпраці України, Європейського Союзу та Російської Федерації, коопераційні зв’язки з якою забезпечують завантаження вітчизняної економіки, робочі місця для мільйонів громадян нашої держави», — говорилося у тексті рішення, ухваленого за підсумками зборів.
Третього грудня аналогічну сесію провели депутати Луганської міськради, далі наказ пішов униз — до міст та районів регіону. Всі одноголосно підтримували рішення Януковича про відмову від підписання угоди з ЄС.
На противагу київським протестам регіонали вирішили організувати мітинги на сході України на підтримку політики Януковича. Але виходити на масові акції з власної волі прихильники проросійського курсу не поспішали. Тому забезпечувати явку представники влади почали звичним та зрозумілим їм способом — за допомогою адмінресурсу. У Донецьку та Луганську на провладні мітинги зганяли переважно бюджетників, студентів та співробітників підприємств, що належали депутатам від Партії регіонів.
Як і будь–який підневільний захід, такі акції виглядали непереконливо та комічно. Було добре помітно, що звезена масовка просто відбуває номер і сприймає те, що відбувається, як «обязаловку». Люди тримали в руках заздалегідь заготовлені плакати та символіку Партії регіонів і байдуже слухали бляклі виступи ораторів. Абсурд ситуації був очевидним. Усі учасники процесу розуміли, що відбувається імітація, але все одно створювали ілюзію масових акцій на підтримку влади. Не ясно було, для кого призначалася ця картинка. Прихильники Майдану тільки сміялися над провладними мітингами, розуміючи їхню фальшивість, а організатори та учасники усвідомлювали, що беруть участь у створенні фейку. Проте ніхто не міг зупинити цей безглуздий процес.
Наприклад, 4 грудня у відповідь на масовий опозиційний мітинг у Києві регіонали організували в Донецьку свій мітинг на підтримку курсу президента. До будівлі Донецької ОДА автобусами привезли кілька тисяч людей, яким видали прапори Партії регіонів і транспаранти з гаслами «Донбас — за стабільність», «Донбас підтримує президента», «Тисячі мітингують — мільйони працюють», «Новий майдан — новий обман» та подібні. Регіонали фактично повернули політичний дискурс до формату 2003 року — наче й не було цих років влади Януковича, «сім’ї», євроінтеграції та всього іншого.