На 9 лютого нікому не відома спільнота «Луганська добровольча бригада» у «Вконтакте» із 50 підписниками анонсувала «Марш против майданутых мразей». «У ході візьмуть участь активісти Російських православних зборів, Союзу російського народу, Новоайдарського юрту донських козаків, літературно–історичного клубу «Русич», Російського союзу, Російської громади Сєвєродонецька, а також Луганської добровольчої бригади імені генерала Денікіна», — говорилося в анонсі. В реальності цих організацій не існувало.
Це був тест: скільки людей вийде на антиукраїнський або відверто проросійський мітинг без адміністративного ресурсу та наказу влади? Він показав, що станом на початок лютого ніякого реального громадянського антиураїнського руху в регіоні не було; на мітинг прийшло 20 осіб, і це були суто цивільні люди, які очевидно не могли вчиняти силових акцій. Наприклад, у той день на мітингу в Луганську вперше засвітилася Анастасія Пятерікова — танцівниця з нічного клубу, яка вже у лютому–березні стане основним публічним спікером антиукраїнського руху для російських телеканалів.
12 лютого у Криму відбувся форум представників обласних рад, на який поїхали регіональні посадовці, серед них Валерій Голенко з Луганська та Андрій Федорук з Донецька. З огляду на те, що форум відбувався за два тижні до початку російського вторгнення у Крим, можна не сумніватися, що він мав не випадковий характер. На півострові говорили вже не тільки про необхідність припинення всіх силових дій у Києві. Говорили про фундаментальні зміни до Конституції та фактичний перехід до федеративного устрою, а також про необхідність ухвалення дієвого закону про місцеві та державні референдуми. Тоді мало хто звернув увагу на цю деталь. Але подальші події підтвердили знаковість цього з’їзду. Його зміст свідчив про те, що сценарії відокремлення від України прораховувалися регіональними елітами південних і східних областей України ще до втечі Януковича.
Того ж дня, 12 лютого, продзвенів перший по–справжньому грізний дзвіночок у Луганську. Вже відомий нам отаман Луганського округу козаків Всевеликого війська Донського, підконтрольного російським спецслужбам, Леонід Рубан першим із Луганської області звернувся до Володимира Путіна та отамана ВВД Віктора Водолацького з проханням «надати військову підтримку народу України».
«Опозиційні лідери закликають до акцій протесту радикальних націоналістів, які захопили центр столиці і владу у західних регіонах України. Вони провокують громадянську війну, заявляючи, що звернуться до військ НАТО за допомогою. Звертаємося до вас як небайдужі громадяни, які поважають закони України та міжнародно–правові акти, до яких приєдналася наша держава, з проханням не віддати нас на розтерзання західним іродам, а в разі подальшого поглиблення політичної кризи, спроб введення на територію України військ НАТО надати військову підтримку народу України», — йшлося у зверненні, яке отримало широкий резонанс у медіа.
Агонія режиму тривала до двадцятих чисел лютого і закінчилася зрештою масовими вбивствами. 18 лютого на вулицях столиці почалися бої. У період із 18‑го до 21 лютого на Майдані загинуло 77 осіб. У ніч на 22 лютого президент усвідомив, що гра програна, і втік із Києва. Його приклад наслідували майже всі перші особи держави.
ГРОЗА НА СХОДІ
22 лютого 2014 року у Харкові відбувся з’їзд депутатів південно–східних областей, Севастополя та АР Крим. Очікувалося, що на ньому виступить керівництво держави, яке втекло з Києва. Однак ані Янукович, ані Азаров на з’їзді так і не з’явилися, хоча до Харкова приїхали. Крім українських політиків із проросійськими переконаннями, на з’їзді були також російські «гості»: депутат Держдуми РФ, глава комітету з міжнародних відносин Олексій Пушков, сенатор Михайло Маргелов, губернатори Бєлгородської, Ростовської та Воронезької областей, а також генконсул РФ у Харкові Сергій Семенов. У президії з’їзду були всі керівники регіонів, що підтримували Януковича під час Майдану. Починалося все так само, як у Сєвєродонецьку в 2004 році.
За своїм змістом з’їзд був абсолютно реакційним заходом, проте закінчився він напрочуд «беззубо». Спікери висловлювали обурення, сварилися, погрожували, але радикальних закликів до відокремлення та утворення якихось «республік» не озвучували. Саме у цей день лідери регіональних організацій Партії регіонів зрозуміли, що Янукович уже де–факто не президент, і що вимагати «порядку в державі» вже нема від кого.