Він почав розповідати, що ця країна вже не залишиться такою, якою була. Він сказав, що за ним стоїть Росія, що його підтримують міліція та СБУ, і він збирається стати народним губернатором. Я сприйняв його тоді як божевільного. Він ніс повну ахінею, що дуже скоро тут буде окрема держава, що всі будуть знесені, і сказав, щоб ми ставили йому питання про те, якою буде ця держава. Я відразу ж запитав жартома, як він ставиться до приватної власності. Це був тролінг, але він не зрозумів цього, і почав серйозно пояснювати, що приватну власність буде збережено. Тоді ж Губарєв сказав, що хоче виступити на сесії міської ради, і ми повинні для свого ж блага надати йому слово, інакше він сам його візьме. Коли я зустрівся з Лук’янченком і розповів йому про це, мер відповів відмовою. Тому, коли Губарєв прийшов на сесію, слова йому вирішили не давати», — розповів Ровінський.
За свідченнями Ровінського та інших очевидців, які бачили Павла Губарєва в цей час, він вільно пересувався містом із трьома озброєними людьми і не мав проблем із правоохоронцями. На зустрічі він приходив з автоматниками. Було очевидно, що у Губарєва є якісь вельми впливові покровителі, і з цієї причини він не боїться, що хтось повідомить про нього СБУ або міліції.
Ким були ці покровителі? Сам Губарєв про це ніколи не казав. У своїх інтерв’ю і в книзі він завжди представляв те, що відбувалося в Донецьку, народною стихією, організованою знизу. А себе зображував головним організатором цього руху. Але повірити в те, що нікому не відомому Губарєву справді вдалося за тиждень самостійно створити масовий рух, знайти зброю, людей та фінанси, може лише вкрай наївна людина. До втечі Януковича з України Губарєв жодного разу не з’являвся і не виступав на жодному з мітингів Антимайдану, на відміну від того ж Пургіна, не мав навіть маргінальної власної організації, не брав участі у круглих столах, не був помічений на «російських маршах». Але вже 1 березня у його розпорядженні ОПИНИЛОСЬ, як мінімум, кілька сотень підготовлених бійців, дехто з яких мав вогнепальну зброю.
За словами одного відомого донецького бізнесмена, який попросив не називати свого імені, команда Януковича, яка втекла з України, розраховувала розіграти стару як світ бандитську комбінацію — спершу створити конфлікт, а потім запропонувати свої послуги з його залагодження і таким чином повернутися до країни. Коли стало ясно, що еліти південно–східних областей підтримувати Януковича не збираються, залишався лише один перевірений засіб — донбаський сепаратизм. Організувати заворушення у цьому окремо взятому регіоні було набагато легше, ніж підбити на заколот інші області сходу і півдня. Можливо, Губарєв був обраний на роль організатора заколоту просто тому, що в потрібний момент виявився найбільш зручною кандидатурою та погодився взяти у цьому участь.
Чи була донецька влада співучасницею цього плану? Чи допомагала вона Губарєву, або просто пасивно спостерігала за його діями, розуміючи, в чиїх інтересах він працює? Сказати важко. Довести змову посадовців із Губарєвим складно, адже ніхто з учасників тих подій не скаже правду. За офіційною версією, якої дотримуються сьогодні як сам «народний губернатор», так і тодішня донецька влада, — Губарєв діяв виключно за власного ініціативою. Але як тоді пояснити поведінку чиновників, які не тільки не заважали, а й навпаки — допомагали йому?
28 лютого 2014 року Павло Губарєв, як і обіцяв раніше, прийшов на сесію Донецької міської ради. Мер і депутати не планували давати йому слова, однак народний депутат Микола Левченко, який також приїхав на сесію з Києва, наполіг, щоб Губарєву дозволили виступити.
«Я Павла давно знаю, він хлопець, якого справді хвилює доля країни, він нам допомагав у виборчих кампаніях», — переконував Левченко.
Таким чином, він фактично домігся, щоб виступ його старого знайомого все ж відбувся. Усе виглядало так, ніби Левченко був зацікавлений у виступі Губарєва та допоміг йому отримати трибуну. Чому Левченко це зробив, чи був він із Губарєвим заодно, або просто грав у демократію? Щодо цього є різні версії.
Розмови про зв’язки Миколи Левченка з Росією ходили у Донецьку давно. Цей політик ніколи не приховував своїх проросійських поглядів і не раз робив відверто українофобські заяви. За словами джерела у донецькій СБУ, спецслужбами ще у 2007 році була задокументована зустріч Миколи Левченка з генералом ФСБ у донецькому аеропорту. Зустріч ця проходила у ВІП-терміналі, і з розмови при цьому було зрозуміло, що Левченко є агентом ФСБ і працює на Росію. Тоді записи переговорів нібито були доставлені начальству, яке наказало знищити ці матеріали, бо формально хоч і підпорядковувалося «помаранчевому» главі СБУ у Києві, але за фактом було пов’язане з регіоналами.