За словами джерела, одним із перших завдань для Левченка була організація інформаційної кампанії на підтримку дій Росії у Грузії в 2008 році. У вересні 2008 року Левченко справді їздив до захопленої росіянами Південної Осетії, а після повернення організував у Донецьку пропагандистську фотовиставку, присвячену «звірствам грузинської вояччини». З огляду на цю інформацію, підтримка нардепом Губарєва явно не була випадковою.
Донецький бізнесмен Владислав Дрегер вважає, що Левченко та Губарєв не були у змові, але Левченко вирішив використати свого старого знайомого, вважаючи, що зможе в майбутньому контролювати його.
«Губарєв не був людиною Левченка. І те, що він був колись в орбіті Миколи, зовсім не означало, що Коля міг ним керувати. Помилка Левченка була в тому, що він вважав, що Паша — його проект, а Паша при цьому так не вважав. Він працював з іншими людьми, швидше за все в Росії. Ми пам’ятаємо ситуацію, коли 1 березня мітинг почав виходити з-під контролю регіоналів, і коли Коля хотів знову взяти його під контроль, то не зміг цього зробити», — розповів Дрегер.
У своєму виступі Губарєв зажадав, щоб Донецька міськрада визнала нелегітимними парламент, Кабмін та Донецьку обласну адміністрацію, а також припинила перерахування податків до Києва. У разі відмови виконати ці вимоги Губарєв пообіцяв депутатам «делегітимізувати» їх.
«У разі невиконання наших вимог «Народне ополчення Донбасу» визнає нелегітимним Донецьку міську раду та всіх її депутатів. І готове вжити адекватних заходів із метою делегітимізації міської ради, а також кожного депутата окремо з усіма наслідками, що випливають звідси», — заявив Губарєв. Завершив свій виступ він словами: «Хто не сховався — я не винуватий».
Промову Губарєва кілька разів перебивали обурені вигуки. У його виступі звучало багато критики на адресу регіоналів за те, що ті не змогли проявити достатньої твердості та втримати владу. Депутати явно не звикли до такого ставлення і не чекали подібних слів. Очевидно, більшість із них не сприйняла слова Губарєва всерйоз. Багато хто з депутатів раніше знав Павла, стикався з ним стосовно навколополітичних справ, і тому не вважав його самостійною фігурою, яка на щось здатна.
Пізніше Губарєв розповідав, що після його виступу Левченко запропонував зустрітися і на цій зустрічі погрожував автоматом, але чи був цей епізод реальним, або Губарєв та Левченко вигадали його, щоб забезпечити останньому алібі, — сказати складно. Як би там не було, саме Левченко зробив так, щоб Губарєв засвітився і про нього заговорили журналісти.
Далі сталися ще більш дивні події. 1 березня — наступного дня після виступу Губарєва у міськраді — на головній площі Донецька мав відбутися мітинг, організований міською владою. Губарєв заздалегідь оголосив, що разом зі своїми прихильниками буде захоплювати сцену, але, знаючи про це, організатори не скасували мітинг і не вжили жодних додаткових заходів безпеки.
«Завтра на мітингу, який організовує Партія регіонів (біля ОДА), будуть підняті деякі важливі питання, але це не має відволікати нас від головного завдання, від осуду державного перевороту, від нелегітимності органів центральної влади та інших питань, піднятих в Ультиматумі «Народного ополчення Донбасу». Нам важливо провести нашого оратора на сцену і підняти справді важливі питання, від яких залежить безпека жителів області і саме наше життя», — повідомляли «губарєвці» у своєму пабліку 28 лютого.
Незважаючи на погрози та ультиматуми Губарєва, влада за фактом зробила все, щоб надати йому трибуну. Усе виглядало так, ніби мітинг був організований спеціально для того, щоб Губарєв у підсумку захопив над ним контроль.
«1 березня трапився той самий мітинг на площі Леніна, з якого у Донецьку все почалося. Я був категорично проти цього мітингу і посварився тоді з Богачовим, який був його організатором. Губарєв не приховував, що буде скидати владу і готується оголосити себе народним губернатором, тому його плани керівництву Донецька були відомі. Я кричав у кабінеті в Богачова: «Якого біса ви це робите! Ви ж для нього збираєте натовп!». Але Богачов поводився, наче захоплений ідіот. Усю весну 2014 року він так і не зміг визначитися, за Україну він або проти, і намагався всидіти на двох стільцях. Якось я прямо запитав його на нараді: яка твоя позиція? Мою ти знаєш, я не хочу, щоб тут була Росія. А ти за кого? Скажи хоча б не публічно нам тут, щоб ми знали. Але він так і не сказав. Уникнув відповіді», — розповідає Максим Ровінський.