У своєму наступному ролику «партизани» зажадали від українського уряду скасування майбутніх президентських виборів на Донбасі та призначення конкретної дати референдуму про федералізацію до 5 квітня. Інакше вони погрожували підняти збройне повстання 6 квітня.
«Ми вимагаємо скасування президентських виборів і призначення конкретної дати референдуму щодо Південного Сходу. У разі невиконання наших вимог до 5 квітня 2014 року, 6 квітня буде піднята Народна армія Південного Сходу. Ми оголошуємо повну народну мобілізацію всіх, хто готовий відстоювати свої права на життя і свободу. У разі невиконання наших вимог оголошуємо збір народного ополчення на центральних площах своїх міст 6 квітня з 10 до 12. При собі мати документ, що засвідчує особу, добовий пайок, будь–яку особисту зброю та засоби індивідуального захисту. Просування в обласні центри проводиться організованою колоною», — говорив Болотов у черговому зверненні «луганських партизанів».
17 березня в інтернеті з’явилося перше публічне звернення іншого відомого в майбутньому лідера бойовиків Олексія Мозгового (контролював Алчевськ та його околиці, був убитий у 2015 році). Відеозвернення було записане в сквері біля будівлі Луганської ОДА, на тлі слогана «Україна, Росія, Білорусь — Свята Русь». Мозговий із самого початку не приховував свого обличчя і звернувся до «своїх земляків зі східного регіону»:
«Досить сидіти по домівках, досить думати, що за вас хтось щось зробить. Не бійтеся за свою шкуру, бійтеся за свою честь… Виходьте на вулиці і вимагайте, за вас ніхто нічого не зробить. — Він говорив про те, що «недоброзичливці» дали шанс, який не можна втрачати. — Я вибираю Росію, я — за Росію».
Тему про партизанські загони оперативно підхопили російські пропагандистські ЗМІ. На телеканалі «Росія» вийшов сюжет, у якому «лідер загону» розповідав, що має 300 автоматів, протитанкові гранатомети та планує палити техніку противника. Противниками при цьому називали «радикалів із бандформування «Правий сектор».
Дії правоохоронців у Луганську навесні 2014‑го залишаються мало зрозумілими і до сих пір. За яким принципом співробітники СБУ обирали, кого слід затримувати, а кого ні — з’ясувати так і не вдалося. Чому спецслужби майже відразу затримали Клінчаєва та Харитонова, але при цьому не чіпали комуністів Чаленка та Хохлова, які робили рівно те ж саме, що і їхні заарештовані соратники, — загадка. Втім, головні події у Луганську були ще попереду. І вирішальну роль у них належало зіграти людям, чиї імена до квітня 2014‑го були нікому не відомими.
ХАОС ТА НАСИЛЬСТВО
Арешт Павла Губарєва не привів до припинення антиукраїнських виступів у Донецьку, але помножив хаос та плутанину в рядах донецьких сепаратистів. Соратники Губарєва почали боротися одне з одним за право очолити проросійський рух у місті. Крім того, поряд із «Народним ополченням Донбасу» почали виникати інші угруповання зі своїми ватажками. Українська держава майже не втручалася у ці події. У цей період вона вже фактично не виконувала на Донбасі своїх функцій, і ситуація була відпущена на самоплив.
Після того, як «народний губернатор» відправився до СІЗО в Києві, у «Народному ополченні» розгорнулася боротьба за лідерство. На перші ролі відразу ж висунувся один із соратників «народного губернатора» на ім’я Роберт Доня, який у перших числах березня з’являвся біля нього на трибуні. На мітингу 9 березня Доня вже активно роздавав інтерв’ю російським журналістам, називав себе «заступником народного губернатора» і за фактом позиціонувався як спадкоємець Губарєва. Однак, такий розвиток подій не влаштовував іншу групу «губарєвців», до якої входила дружина Павла — Катерина Губарєва, а також його давні друзі Мирослав Руденко та Сергій Циплаков. Самовисування Роберта Доні вони сприйняли як спробу захоплення своєї організації.
Мітинги сепаратистів тривали кожні вихідні і були за своєю суттю своєрідними «марафонами ненависті». Ніколи раніше Донецьк не бачив таких нападів масової злоби. З перших днів заворушень весни 2014‑го було очевидно, що протест рухається деструктивним шляхом, а його лідери роблять усе, щоб спровокувати насильство. З трибуни лунала лайка, істеричні прокльони на адресу України та США, заклики до заворушень і погромів. Ніхто не говорив людям на площі Леніна про економіку і про те, яким чином Донбас житиме без України. Раціональних аргументів не хотів чути ніхто. Натовп жадав емоцій, адреналіну, екстазу єднання, і все, що заважало цій ейфорії, відразу ж сприймалось як зрада. Будь–які заклики зупинитися і задуматися над тим, що буде з економікою промислового регіону, якщо він утратить керованість і стане невизнаною державою, одразу ж викликали агресію. Всі, хто закликав проявити розсудливість, оголошувалися провокаторами та «агентами хунти».