За словами прес–секретаря донецького мера Максима Ровінського, дії сепаратистів у цей день були не злагодженими. Частина їх виступала проти штурму будівлі і розцінила захоплення ОДА як провокацію.
«У той день, коли вони остаточно захопили обладміністрацію, я дзвонив Роману Лягіну, щоб дізнатися в нього про те, які плани у тієї сторони. Крім того, я спілкувався з комуністом Литвиновим, який теж охоче підтримував зв’язок. Я питав їх, що вони збираються робити, і вони відповідали, що готують документи, формують політичну позицію, щоб у подальшому вести діалог у рамках України про автономію або федералізацію. Потім сталося захоплення. Незабаром після цього мені подзвонив друг одного з лідерів «народного ополчення» Олександра Кофмана, який передав його слова, що Кофман до цього не причетний. Багато хто з їхнього середовища тоді розцінив захоплення ОДА як провокацію і заперечував свою участь у цьому», — згадував Ровінський.
Уночі з 6‑го на 7 квітня до адміністрації звозили вантажівками покришки для барикад. Ніхто не зупиняв машини, в місті не було ніяких посилених постів ДАІ. Держава навіть не намагалася чинити опір. Уранці 7 квітня будівлю ОДА по всьому периметру оточили барикади з колод, покришок, мішків із піском та колючого дроту. Вдень лідери сепаратистів оголосили про створення «Донецької народної республіки» та призначили на 11 травня референдум про незалежність «ДНР».
Це була незграбна імітація кримських подій. Після того, як легітимна обласна рада відмовилася виконувати вимоги проросійських бунтівників та вчиняти антиконституційні дії, сепаратисти самі сіли у крісла і зіграли роль депутатів. Ця вистава навіть віддалено не нагадувала якийсь легітимний процес. Неможливо було уявити собі, що з цього фарсу може щось вийти. Але неміч Української держави, яка в той час була присутня в Донбасі лише формально, дозволила бунтівникам поступово заповнити вакуум влади. Ані СБУ, ані міліція, ані військові з місцевих частин не втручалися у перебіг подій. Спочатку влада нового «уряду» поширювалася лише на захоплений будинок та прилеглу до нього територію, огороджену барикадами. Але вже за тиждень хвиля захоплень адміністративних будівель прокотилася по всій Донецькій області, і стало ясно, що український уряд остаточно втратив над регіоном контроль.
Лідери сепаратистів заявили про створення «тимчасового уряду ДНР». Формально в «уряді» було відразу кілька співголів, але де–факто першою особою самопроголошеної ДНР став Денис Пушилін. Його кар’єрний ріст був неймовірно стрімким навіть у порівнянні з кар’єрами інших сепаратистських лідерів. Тільки 5 квітня на черговому проросійському мітингу Пушилін був оголошений новим «заступником народного губернатора» і таким чином замінив заарештованого за день до цього Роберта Доню. А вже за кілька днів він очолив нову «республіку». Як і попередні «народні губернатори», Пушилін був до того нікому не відомий і взявся немов нізвідки. Крім нього, у «тимчасовому уряді» опинилися також ветерани донецького сепаратизму — Роман Лягін, Андрій Пургін та Олександр Хряков. А ось «губарєвці», які заварили всю цю кашу, фактично залишилися за бортом. Після 6 квітня на перші ролі в проросійському русі висунулися люди, які давно і послідовно співпрацювали з політиками з Партії регіонів і мали в Донецьку репутацію провокаторів.
Пушилін, на відміну від фанатичного Губарєва, виглядав прагматиком. Раніше він не брав активної участі у проросійських рухах, не був помічений на мітингах та круглих столах, присвячених російсько–українській дружбі. До подій 2014 року Пушилін не мав жодного авторитету в політичному середовищі міста та заробляв на фінансовій піраміді МММ. З огляду на ці обставини було схоже, що до антиукраїнського повстання він приєднався з якихось меркантильних міркувань, просто відчувши сприятливу кон’юнктуру. Новий ватажок сепаратистів говорив не стільки про приєднання до Росії, скільки про регіональну самостійність.
«Усе, чого ми хочемо, — це референдуму. Для мене ідеальний варіант, на чому я наполягаю, — суверенітет. Гарний приклад — Баварія. Вони не від’єднуються, хоча можуть за це проголосувати, але вони не користуються цим правом. Вони ведуть свої зовнішньоекономічні зв’язки, не радячись із центром, і ведуть досить успішно. Що нам заважає це зробити?» — розповідав він в інтерв’ю журналістці «Української правди» Катерині Сергацьковій незабаром після своєї появи у ролі «співголови уряду».