Ці міркування про Баварію дивним чином збігалися з тим, що казав Олександр Бобков, який також любив згадувати цей німецький регіон для прикладу. І Бобков, справді, дуже скоро з’явився у захопленому будинку Донецької ОДА. 11 квітня він провів зустріч із «тимчасовим урядом ДНР», на якій розповів, що подав законопроект «Про місцевий референдум» і добиватиметься, щоб парламент його ухвалив. В «уряді ДНР» ідею одразу схвалили, і в цьому не було нічого дивного, адже більшість присутніх там людей були добре знайомі з Бобковим.
Незважаючи на відкриту підтримку донецьких сепаратистів, Бобков залишався депутатом Верховної Ради і далі спокійно працював у парламенті, де справді просував закон про місцевий референдум. Задум його полягав у тому, щоб домогтися легалізації сепаратистських рухів, а потім очолити їх. При цьому новий український уряд, який сепаратисти Донбасу звинувачували у страшній кровожерливості, не чинив Бобкову жодних перешкод.
«Фактично Бобков сам почав роздмухувати конфлікт, щоб у якийсь момент самому ж залагодити його і за рахунок цього вийти на нові позиції. Він намагався просувати законопроект про місцеві референдуми від імені Партії регіонів, але Борис Колесніков зрештою зарубав цей проект. Після цього Бобков заявив, що йому не по дорозі з регіоналами і вийшов із фракції ПР у парламенті. Він перейшов у депутатську групу Віталія Грушевського «За мир і стабільність», куди пішло з фракції ПР багато лояльних Януковичу депутатів. Група деякий час існувала на гроші Курченка, однак Грушевський спробував кинути його. Він вирішив обійти Курченка, щоб вийти на тих, хто стояв за ним, і отримувати гроші безпосередньо, але Курченко відразу про це дізнався. Після цього вони посварилися, Курченко перестав давати гроші, і група розпалася. Частина депутатів із цієї групи незабаром поїхала до Росії і там почала виступати у Держдумі з різкою критикою АТО», — розповідав бізнесмен Владислав Дрегер.
16 квітня у приміщенні Донецької міськради з’явилися озброєні люди, на руках яких красувалися пов’язки з написом «Оплот». Командував угрупованням бойовиків Олександр Захарченко, який відразу ж оголосив журналістам головну вимогу загарбників — ухвалити законопроект Олександра Бобкова про місцеві референдуми. Захарченко пообіцяв, що його люди не перешкоджатимуть роботі міської ради, але й не залишать будівлю до тих пір, поки парламент не виконає їхню умову.
«Ми хочемо висунути свої вимоги Верховній Раді щодо ухвалення законопроекту Олександра Бобкова про місцевий референдум. Він внесений і його відмовилися ухвалювати на фракції», — пояснював Захарченко.
Це була перша поява Захарченка на публіці як одного з лідерів проросійського руху, а також перша поява у Донецьку бойовиків із вогнепальною зброєю.
«Захарченко був людиною Бобкова. Перед тим, як захопити міськвиконком, він приходив до Лук’янченка, щоб попередити його про захоплення та пояснити свої дії. Коли вони увійшли до міської ради, то пояснили нам, що захопили її для того, щоб туди не прийшли загарбники Донецької ОДА — ті, хто називав себе «ДНР». За словами Захарченка, в такому разі робота міськради була б паралізована, як робота облради, а сама мерія була б розгромлена та розграбована», — розповів про події 16 квітня Максим Ровінський.
Захоплення міськради, організоване Бобковим, було вже відвертим збройним шантажем Києва. Проте сам нардеп не тільки не ховався від правоохоронців, а й далі працював у Верховній Раді. Які переговори він проводив у той час з українською владою, можна тільки здогадуватися. Доволі парадоксально поводилась і обласна адміністрація на чолі з губернатором Сергієм Тарутою, яка підпорядковувалася Києву. Люди, які працювали у Донецькій ОДА навесні 2014 року, розповідають, що Тарута спочатку вибрав неправильний шлях і почав платити гроші донецьким сепаратистам, сподіваючись таким чином купити їх та злити путч. Саме тому, доповідаючи обстановку в Київ, донецький губернатор запевняв, що повністю контролює ситуацію.
Сепаратисти від грошей не відмовлялися, але й підкорятися Таруті також не поспішали. До того ж, єдиного штабу у проросійських заколотників просто не існувало, і домовленість з одним угрупованням не означала контролю над усім рухом. Коли ж міста Донбасу почали брати під контроль російські бойовики, Тарута остаточно втратив навіть теоретичний шанс упоратися з ситуацією.