«Це бардак, а не опір. Коли ведуться переговори з тими, проти кого ми боремося, мимоволі постає питання: так проти кого ж ми боремося? Як можна вести переговори з ворогом, якого завтра необхідно змістити?» — обурювався лідер «народного ополчення».
Пізніше, вже після початку війни, російська сторона і сепаратисти почали покладати всю відповідальність за кровопролиття на український уряд. Мовляв, це він не захотів почути Донбас. Але насправді українська сторона намагалася контактувати і домовлятися з окремими польовими командирами і лідерами «ополчення». А ось радикальні командири сепаратистів, на кшталт Олексія Мозгового, геть відмовлялися від переговорів та наполягали на необхідності вести війну на знищення.
Переговори про призначення Валерія Болотова головою ОДА просувалися важко. Ситуація була патовою. Призначення Болотова та його людей на ключові пости в Луганській області створило б небезпечний прецедент і означало б, що Україна визнає своє безсилля перед озброєними людьми, які захопили зброю. Чи допоміг би такий крок запобігти війні? Далеко не факт. Ми не можемо знати, як би повели себе в такій ситуації сепаратисти. Поступки вони цілком могли б розцінити, як слабкість влади. Ніхто не міг дати гарантію, що, отримавши контроль над регіоном, парамілітарні групи погодилися б далі діяти в рамках правового поля України. І найголовніше — якби Болотову вдалося збройним шантажем вибити собі губернаторське крісло, з’явилася б велика спокуса повторити цей фокус в інших областях.
Наприкінці квітня до Луганська приїхав заступник тодішнього міністра внутрішніх справ Володимир Євдокимов (колишній керівник луганського УБОЗу) та зустрівся з Валерієм Болотовим. На зустрічі Євдокимов погоджував із лідером сепаратистів низку кандидатур на ключові пости в Луганській області (голову МВС, ДАІ, прокурора), але у підсумку ці призначення так і не відбулися. Ситуація ускладнювалася тим, що Болотов не контролював радикальні угруповання, які й далі атакували адміністративні будівлі. 21–29 квітня в Луганську бойовики захопили прокуратуру, обласну адміністрацію, державний телеканал ЛОТ. Болотов такої команди не давав — він вів переговори з Києвом, але інші командири бойовиків не вважали за потрібне з ним радитися. Ще складнішою була ситуація в області, де в кожному місті виникала своя місцева озброєна банда. Одна за одною з’являлися новини про захоплення адмінбудівель у Свердловську, Алчевську, Стаханові. На початку травня до міста Антрацит із Росії відкрито вдерлася колона автомобілів з озброєними донськими козаками — південь Луганської області перейшов під контроль козацьких бандформувань, які підпорядковувалися російському отаманові Миколі Козіцину. Болотова лідером вони не визнавали, а тому поставало питання про доцільність подальших переговорів з його угрупованням.
Поступово стало зрозуміло, що домовитися не вдалося. З якої конкретно причини це сталося — не може точно сказати і Сергій Корсунський, який стверджує, що був посередником у цих перемовинах. Можливо, в якийсь момент у Болотова просто здали нерви, і він поступився більш радикальним угрупованням, яким не терпілося постріляти. Зіграли свою роль також переговори Болотова з народним депутатом від Партії регіонів Олегом Царьовим, який у той час активно просував ідею незаконного референдуму та відокремлення Донбасу від України. Корсунський стверджує, що саме після зустрічей з Олегом Царьовим та Валерієм Голенком Болотов викликав його до себе, сказав, що «має намір створювати Луганську народну республіку», і запропонував йому очолити «парламент» майбутньої республіки. Корсунський відповів відмовою і після цього припинив брати участь у сепаратистському русі.
26 квітня «болотовці» зажадали від Києва «визнати Валерія Болотова легітимним виконуючим обов’язки губернатора Луганської області з передачею йому та представникам від громад області повної виконавчої влади». На виконання цього ультиматуму дали триденний термін. Навряд чи український уряд міг би прийняти такі умови, але чекати три дні не збирався і сам Болотов. Уже 27 квітня було проголошено «Луганську народну республіку».