Ну то й що? Проте вони гуляють самі по собі, заходять до будинків і квартир, бачать там різних людей, видають їм пенсії. А їх пригощають чаєм… Їм усі радіють. А ще можна зупинитися на сходах і почитати, що там написано в тих листах.
Хіба можна читати чужі листи?
Не можна, зголосилась дівчинка і вперто додала: Але я б читала! І погані б викидала на смітник. Лишала б тільки хороші. А іще, сказала вона після паузи, я б хотіла жити в відрі з чищеним насінням! Я б сиділа в ньому і їла б насіння просто звідти!
Дивно… сказала я. Зовсім не пам'ятаю подібних бажань!
Погано бути дорослим, співчутливо сказала дівчинка, нічого не пам'ятати. Ходити в окулярах. Бути сивим. Без зубів. І помирати.
Дійсно, нема чому заздрити, погодилась я.
Ага, а от Ярик, дурний, хоче швидше вирости. Щодня вимірює себе лінійкою, уявляєш?! А я кажу, що він нізащо не виросте!
При згадці про Ярика серце моє затріпотіло ще сильніше, я мимоволі погладила дівчинку по руці, відчуваючи її нештучне тепло.
Він обов'язково виросте, сказала я. Обов'язково.
А я ні! сказала дівчинка і знову втупилася у вікно.
Я зітхнула.
Тобі час йти до свого ліжка! нагадала я.
Дівчинка зіскочила на підлогу. Трохи постояла біля мене.
Добраніч…
Добраніч…
На порозі вона озирнулася і запитала:
А чому ти так дивно розмовляєш? Ти хвора?
Я розгубилась.
Але дівчинка, за своєю звичкою, не дала мені відповісти, відповіла сама:
Я знаю, чому ти не хочеш заводити дитину: ти боїшся, що вона виросте і стане такою, як ти.
І зникла за дверима.
…Діти завжди викликали у неї священний трепет.
Крізь їхні зморщені личка проглядалися майбутні дорослі риси і навіть характер. Її кидало в жар, коли з чотирирічної гарнюні, що товклася ногами по сидінню в метро і ніби випадково зачіпала її своєю липкою долонькою, раптом на якусь частку миті! виглядала круглопика білявка, що звикла товкти чіпкими долоньками інших без жодного вибачення. Або в симпатичному, схожому на пекінеса, хлопчиськові проступав образ волоокого дурня, що колупається в носі, вважаючи, що його ніхто не бачить, а якщо і бачать мліють від щастя, як це було в дитинстві.
У дітей дивна, зашифрована мова. Вони кажуть «ням», «дюка» і «кака». У них різкі клоунські голоси, ніби платівку пустили більше ніж на тридцять три оберти, і жахливі гримаси, котрі багатьом здаються кумедними. Але якщо вночі присниться можна вважати, що потрапив у трилер Стівена Кінга.
Діти жорстокі. Вони впиваються у волосся, мов жувальна гумка, не відірвати. Вони ляскають по щоках своїх бабусь, і ті, стримуючи сльози, промовляють: «Золотко моє, бабусі бо-бо!»
«Бо-бо»! Авжеж, з ними ніхто не розмовляє по-людськи! «Бо-бо», «ко-ко», «ням-ням», «пі-пі» і світ переповнюється добровільними кретинами.
Діти ненавидять одне одного. Навіть можуть вбити, адже не відають смерті. І вбивають гамселять пісочними лопатками по головах, молотять ногами, не важливо куди, пиряють олівцем в око, душать і патрають, мов курку, будь-кого, хто вліз не до своєї пісочниці.
Діти хитрі і підступні, вони завжди знають, як домогтися свого. Падають в калюжу, сучать ногами, репетують...
Дорослі вчать дітей ненависті, адже кажуть: «Ось той дядько тебе забере в мішок!» або: «Цьоця тебе зараз зачаклує!»
Якщо це не так, подумки посміхалась вона, нехай в неї кинуть камінь! Але ось після чого. Уявіть: ви їдете після важкого відрядження в потязі, а на сусідній полиці мама і тато плекають своє чадо тим самим «хо-не-хо», «ту-ту» і «пі-пі». Чадо чіпляє вас ногами і долоньками і йому це не забороняють, навпаки, ніжно спонукають іще й перелізти на вашу територію і бавитись металевою перетинкою для рушника, стукаючи нею о стіну сорок хвилин поспіль. Потім з тою ж послідовністю чадо на різні лади вимовляє єдину фразу: «А куди ми їдемо?» «До баби!» Це триває наступні сорок хвилин: «А куди ми їдемо? До баби! А куди ми їдемо? До баби! А куди… До…» І все це не дає жодної можливості прочитати бодай одну фразу вашої книги, адже, коли ви опускаєте очі на рядок, літери самі складаються у фразу: «А-куди-ми-їдемо-до-баби». Потім чадо сідає на горщик. Мама і тато довго не закривають кришку, обговорюючи колір його вмісту. Потім в купе пахне куркою. Чадо вижовує і плює шматки просто на стіл поруч із вашою склянкою з чаєм. Мама і тато теревенять без зупину їм, бачте, хочеться коментувати всі дії, кожен порух свого малюка. До них приєднується і провідниця (їй то що погугукала і пішла собі в своє купе!): Не будеш слухатись я твого тата до себе заберу! Це видається їй дуже дотепним. Жах на все життя: як просто забрати тата! Не будеш спати прийде бабай, хапне за ногу! Будеш плакати віддам тебе тому дядькові! Як вам така перспектива? Отже, кілька годин дорослі усіляко збуджують чадо, не залишають у спокої ані на хвилину, доки не домагаються свого: чадо вкрай збуджене і починає згвинчувати тон. Це як грім посеред бурі. Потім починається сама буря півторагодинне ревіння на одній ноті: «мі-ме-ма-мо-му-у-у-у…». А що ж, цікаво, ви хотіли, баламутячи це і без того бурхливе джерело?!
Продовжувати? Розповісти, як триває ніч? Ні?
Тоді сховайте свій камінь в кишеню!
…Ніка мала рацію: я боялася.
Але найбільше за все боялася її…
5 червня
Промінь сонця лоскотав моє обличчя.
Як же давно я не мала цього дивного відчуття матеріальності невагомих речей! Завжди здавалося, що вислів «промінь лоскотав» з царини літературних метафор. Давно забула, що промінь дійсно може лежати на обличчі, мов рука Бога, а дощ має пальці, а запах може заповзати в ніздрі, мов вуж.
Тепер, поки мої очі не розкрились, ясно відчувала, що чола торкаються живі гарячі пальці, а в ніздрі вповзає медовий аромат свіжоспечених млинців. Крізь зачинені двері долинало ледь чутне подзенькування посуду і шипіння олії на сковорідці. Десь у глибині квартири награвало радіо давно забутими позивними. Відчула на ногах важкий клубок Димчиного тіла.
Почувши порух, кішка обережно пішла просто по мені, підбираючись до обличчя. Я вдала, що сплю, але Димку не обдуриш! Вона дісталася моєї шиї і зручно вмостилася так, як любила: у впадиці між щокою і плечем, блаженно замуркотіла. Під цю зворушливу котячу пісню з-під моєї лівої повіки виповзла довга зрадницька сльозина. Потекла на скроню, скотилася у вухо.
Я таки була вдома!
Зараз відкрию очі і побачу свої довгі коси-змії, худі ноги в синцях і подряпинах, «ципки» такі собі загрубілі нашарування шкіри на згинах пальців рук, які мене змушували кожного вечора старанно терти щіткою в мильному розчині. Побіжу на кухню і розповім мамі, який дивний сон мені наснився...
Я розплющила очі.
І побачила те, що мала побачити: мої ноги майже впираються в металеві перетинки ліжка, а легке простирадло окреслює контури тіла дорослої жінки. Це не сон.
Поглянула на годинник було пів на дев'яту ранку.
Отже, мушу вийти, невимушено привітатися і зробити вигляд, що у мене купа невідкладних справ.
Але я так і не визначилась, як ставитись до моїх «господарів» у цій непростій ситуації. Певно, буде краще, якщо сприйматиму їх відсторонено, як таку собі молоду подружню пару випадкових знайомих.
Загалом, якщо розібратися, так воно і є: дітям не дано знати, якими людьми є їхні батьки і які вони насправді. Для них вони просто батьки люди, яким віриш, яким підкоряєшся, яких любиш, без жодних пояснень.
Я вирішила абстрагуватися. Накинула халат, перехрестилась на бабусину ікону і пірнула в двері, мов у воду, в нове-старе життя.
Крізь прочинені двері кухні побачила мою нічну гостю, що сиділа за столом і доїдала млинці. Молода жінка стояла, обернувшись обличчям до вікна, обійнявши себе руками за тонку талію.
Помітивши, що я вийшла, Вероніка підморгнула мені:
Доброго ранку!