Жінка повернулася і теж кивнула, додавши:
Чистий рушник на правому гачку.
Здається, настрій у неї був не кращий.
Я подякувала і пішла вмиватися. Прийнявши душ, прискіпливо поглянула в запітніле люстерко. Від напруги цих днів довкола очей з'явилися темні кола, а обличчя змарніло і ніби опало. Треба зробити якусь поживну маску чи хоча б знайти якийсь крем (про це я і не подумала!). Я поглянула на полиці. Там стояв крем для рук у скляній пляшці і болгарський шампунь «Роза». Я посміхнулась: для того аби нормально скупатися і вимити голову, треба буде повертатися у двадцять перше сторіччя! Я розчесалася і вийшла з ванної. Цікаво, які плани на сьогодні в цієї жінки? Мені варто швиденько перекусити і ретируватися з хати підтвердити свою ділову заклопотаність неіснуючим семінаром. Але виходити з дому мені не хотілося.
До того ж не знала, чи зможу взагалі вийти за межі цього подвір'я, адже завжди, завертаючи за ріг, опинялася в сучасному спальному мікрорайоні. Буде досить дивно, якщо доведеться цілий день переховуватися за кущами на старому подвір'ї!
Чай будете? запитала жінка.
Вона все ще стояла біля вікна, навхрест обхопивши себе руками.
Дівчинки за столом уже не було. Певно, побігла на вулицю.
Так, дякую, відповіла я.
Сідайте, зараз наллю, не дуже привітним тоном сказала жінка, не обертаючись.
Я покірно сіла. Що довшою буде пауза то краще.
Поки що я розглядала її спину і легкий відбиток обличчя в склі. Олія на сковорідці вже перестала шкварчати. У квартирі стояла неймовірна тиша, навіть папуга в коридорі ще спав, завішаний бабусиною хусткою. Тонкі білі руки жінки, котрими вона обіймала себе за талію, сходились на спині, підкреслюючи її гнучкість і якусь повітряну тендітність.
Господи, подумала я, кого вона мені нагадує? І одразу зрозуміла: боттічеллієву Весну! Навіть довге рудувате волосся лежало на спині і плечах такими самими звивистими хвилями. Попри те що я заборонила собі аналізувати цю реальність, з гіркотою подумала, що ця жінка була надто гарною, аби так рано і так безтямно піти з життя…
Вона нарешті повернулася, кинувши на мене пронизливий погляд, від якого я машинально втисла голову в плечі. Здавалося, що моя присутність в цій хаті недоречна. Три-чотири різкі рухи і переді мною стоїть чашка чаю, тарілка з млинцями.
Так само поривчасто вона поскидала брудний посуд до рукомийника, дзенькнула переді мною чистими приборами. Я подякувала, розуміючи, що шматок не полізе мені до горла.
Щось трапилось? якомога спокійніше запитала я.
Жінка посміхнулася.
Я всотувала в себе риси її обличчя, як вранці всотувала проміння сонця: вона таки була дуже просто нереально гарною! Чіткі і тонкі риси обличчя, трохи вайлуваті очі медового кольору, з ледь помітними тінями під ними, вузькі стиснуті вуста, нервові ніздрі, високі вилиці. Але всі ті риси були надто дрібними, щоб помітити красу одразу.
Вип'єте зі мною? несподівано сказала вона.
І, не очікуючи на відповідь, полізла до високої шафи-пеналу, звідки дістала маленьку почату пляшку коньяку. Так от коли це почалося…
Побачивши мій досить здивований погляд, пояснила:
Нервуюсь. Сьогодні у нас в театрі перша читка п'єси. Ну то що?
Не знаю… промимрила я. Мені вже треба збиратись на… на семінар…
Нічого, встигнете, безапеляційно сказала вона і налила коньяк в маленькі скляні чарки. За знайомство. До речі, дякую за майонез ніколи не бачила, щоб його продавали в пакетиках. У вас, певно, зв'язки там? Вона вказала пальцем вгору.
Я невизначено кивнула.
Ви схожі на жінку високого польоту! посміхнулась вона. Ну, поїхали! За все хороше!
Такого я собі не уявляла. Хоча що я зараз взагалі могла уявляти?
Що вона змусить мене відтирати «ципки» в мильній воді?
А де Ніка? запитала я, аби не мовчати.
Ніка? Ніколи так її не називаю. Мені взагалі не дуже подобається це ім'я. Чоловік наполіг, сказала вона і додала: Вона на вулиці. Вона завжди на вулиці вже не знаю, що з цим робити! Одного разу знайшли її аж в аеропорту роздивлялася літаки. Весь день шукали. Така дитина...
Говорячи це, вона знову полізла до верхньої шафи і, порившись там, витягла зібгану пачку сигарет «Салем». Запалила, випустила дим у хвіртку. Я закашлялась, але швидко опанувала себе.
Ледве стримувалась від того, аби не зареготати на повний голос. Ніколи не знала, що вона палить! Хоча їй це личило. Особливо тепер, коли вона дивилася на мене трохи примруженими очима і синя змійка виповзала з її вузьких вуст, мов у якоїсь міфічної горгони.
Під таким поглядом я відчула себе дурним дівчиськом. Або як на допиті у слідчого.
Ну, і за якою апаратурою ви сюди приїхали? нарешті вимовила вона.
В цьому запитанні чітко простежувалося інше: «Якого дідька?..» Певно, відчувши це, вона додала:
Можете не відповідати. Мені байдуже. Просто ви трохи дивна… Може, це на краще. Хоч якісь зміни в житті… Віра від вас у захваті. Вадим на сьомому небі від ваших касет, а я сьогодні надягну нові джинси нехай заздрять! І без жодного переходу, нервово додала: Уявляєте, вчора мені дали роль Черепашки! Там дві репліки і абсолютно дурний костюм! За три роки жодної нормальної ролі! Я скоро збожеволію.
Ну… промимрила я. Може, варто почекати. Знайти себе в чомусь іншому… Поки є час.
А що я ще могла сказати? Те, що менше ніж через рік вона взагалі почне продавати газети у кіоску «Союздрук»?!
Який час? На що? різко сказала вона. Якщо людина бездарна їй нічого не світить!
Мені стало її шкода.
Я й гадки не мала, що вона може бути чимось незадоволена. Принаймні тепер. Тим, що вона працює в дитячому театрі, я, пригадую, шалено пишалася.
Але ви така молода, гарна, у вас чудова родина…
Все це я мимрила з виглядом шкільної вчительки, чудово розуміючи, що все це не те.
«Кірха-кітчен-кіндер»! майже вигукнула вона і переклала: «Церква-кухня-діти»! Так? Або «від зарплати до зарплати». Вам цього не зрозуміти! Ви на науковий семінар приїхали! Науковий! Здуріти можна! В свої роки ви все встигли! А я ніколи не мріяла народити у вісімнадцять… І все це, вона обвела поглядом кухню, мені в печінках!
Моє райдужне сприйняття новоспеченої реальності руйнувалося на моїх очах, мов карточний будинок. Я намагалася підперти хоча б одну його стіну брехливими репліками на кшталт:
Але ж, здається, у вас все не так вже й погано…
Певно, що так, якось криво посміхнулася вона, ламаючи недопалок просто в тарілці з залишками сметани.
Вона почала прибирати зі столу, поглядаючи на годинник, відкинула ногою Димку, зчистила їй в блюдечко шматки підгорілого млинця.
Хіба вона їсть млинці? запитала я.
Вона все їсть, суворо сказала вона. Скоро занесу її до дідька на роги. Один бруд від неї.
Ага, подумала я, так, значить, моя Димка не втекла в «кращі краї» її просто кудись занесли, поки я спала. Мені стало прикро.
Дякую за чай, сухо сказала я. Час збиратися.
Мені теж, сказала вона і додала, киваючи на велику стопку розпластаних картонних коробок і газет, що стояли в кутку кухні, зв'язані мотузкою: Ще це треба занести на пункт, чорт забирай!
А що це? не втрималася я від запитання, хоча мені кортіло швидше сховатися в кімнаті і опанувати себе.
А ви хіба не здаєте макулатуру?
Що?
Зараз всі здають! Якщо набирається двадцять кіло на пункті дають талон на одну книжку. У мене очі полізли на лоба, але я стрималась, лише запитала:
А які книжки ви збираєте?
Які дадуть. Зараз дають Моріса Дрюона. Минулого разу «Анжеліку», повне зібрання.
Звісно, згадала я, томи Дрюона та «Анжеліки» стояли чи не в кожній порядній хаті.
А Булгакова не дають? іронічно запитала я.
Я тільки чула про нього, але не читала. Кажуть, щось містичне. А ви читали?
Ч-читала.
Вона з повагою поглянула на мене:
А-а, то ви, певно, дуже начитана людина… І додала: Хоча зрозуміло, з вашою вадою легше читати, ніж розмовляти…
Влучила, можна сказати, в самісіньку маківку і з виглядом переможниці повернулася до вікна, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.