Він взяв олівець і намотав на нього паперову стрічку. З шухляди стола дістав звичайне шевське шило і проколов папір. Зняв смужку з олівця і знову розгорнув перед моїми очима: вздовж «лінії часу» з'явилася низка акуратних дірочок.
Бачите? Оце, якщо хочете, і є «ворота часу» або, краще сказати, «лазівки», через які можна перестрибувати поміж витками спіралі. До того ж, зауважте, не в будь-яку крапку часу, а саме в ту, яка розташована навпроти на сусідньому витку, тобто на один виток у минуле чи у майбутнє... Так що ваша м-м-м… жіночка просто потрапила в таку часову вертикальну «лазівку».
Я спантеличено втупилася у «лінію часу». Одна пара проколотих ним дірочок ніби навмисно припадала на дві дати «1980» і «2010».
Тепер зрозуміло? посміхнувся він, зібгавши смужку.
Я кивнула. Пояснення «на пальцях» здалося досить простим. Але мене хвилювало ще дещо:
А... а чому це трапилося саме з нею? Вона звичайна, пересічна громадянка… Чи таке може трапитися з кожним? Що для цього потрібно?
Не знаю. Це загадка. Якби я знав, то і сам би так мандрував, усміхнувся він. Розумієте, простір-час то все-таки не смужка паперу. А кожна людина такий складний механізм... Можливо, їй просто пощастило.
П-п-пощастило... з іронією повторила я.
Саме так! кивнув він. Нехай сміливо користується шансом. І нікому про це не розповідає. Така моя порада.
А скільки разів можна скористатися такою «лазівкою»? запитала я.
Він здивовано поглянув на мене:
А хто ж може знати, скільки людей повернулося, а скільки лишилося там? Такої статистики немає. І бути не може!
Пригадується, що минулого разу я вислуховувала його коментарі, як суцільну маячню, і що її було більше, то краще: папір терпить, народ читає, «контора» пише. Якби ж знати, що сама втраплю в таку халепу! Тепер вже він дивився на мене, як на несповна розуму, навіть запитав:
А ви що, дійсно захопилися цими дослідженнями?
Я підтвердила.
Він сумно похитав головою:
Це як хвороба, стережіться… Я нею вже перехворів. І досить серйозно. На жаль, тепер мене ніщо з того не тішить.
Чому? здивувалась я.
Перестав вірити. Адже теорія мусить підтверджуватися практикою.
Пригадується, ви говорили про свої зустрічі з Сервантесом… посміхнулась я.
Говорити з Сервантесом досить просто… Він кивнув на книжкові полиці.
Отже, тоді він брехав мені. Тепер я брешу йому…
Я була розчарована.
Вирішила більше ні про що не питати.
Так, сказала я, аби не мовчати. Втратити віру це прикро… Він уважно поглянув на мене. З часом втрачаєш все. Віра йде останньою. Багато років я мріяв довести, що мандрувати в часі можливо. І страшенно бажав цього. У вас були на те якісь особисті причини? не втрималась я від запитання. Ніяких, зітхнув він, ніяких, крім бажання зробити переворот в науці. Але тепер я думаю: все, що ти робиш, мусить мати значне підгрунтя. Якийсь сенс. У мене його не було. Можливо, у вашої дописувачки він є. А що вона про це говорить?
Ви завжди жили самі? запитала я, зробивши вигляд, що не почула останнього запитання. Вдаватися до одкровень не хотілося, а вигадувати нову історію лінь.
У мене купа друзів, знизав плечима він.
А родина?
Батьків своїх я не пам'ятаю, я був малим, коли вони загинули. А якщо ви маєте на увазі шлюб, то… Він замислився і додав: Знаєте, я ніколи не сприймав стосунків як форму спільного існування…
Тобто?
Якщо ви цього не розумієте, то, мабуть, щаслива людина… А ви щаслива? додав він.
Я знизала плечима:
Мабуть… Так. Не знаю… А ви?
Він долив у чашки вже охололого чаю, зробив іще кілька необов'язкових рухів поправив скатертину, змахнув з неї крихти печива. Певно, я лізу не в свою справу. Мені стало ніяково.
Я підвелася.
Дякую за корисну інформацію.
Він також підвівся і хитро посміхнувся:
Історія вашої дописувачки, про яку ви говорили, це чергова «качка» для читачів газети?
Так, зараз це модно «битви екстрасенсів», викрадення інопланетянами…
Але я не сказав вам нічого нового.
Авжеж, не дуже люб'язно буркнула я, забираючи зі столу диктофон.
А ви не увімкнули свій апаратик… лукаво зауважив він, вказуючи очима на диктофон.
Мої щоки стали червонішими за стиглі помідори. Він сказав правду диктофон я поклала так, для антуражу. Випереджаючи моє жалюгідне белькотіння, він весело поглянув на мене.
Це все, про що ви хотіли дізнатися?
Не все!
А чому ж ідете?
Тому що ви сказали, що все це маячня. Чи є сенс питати…
Але ж, я бачу, ви не дуже задоволені нашою бесідою… наполягав він.
Я обернулася вже з порогу і випалила майже з відчаєм:
Скажіть, як можна вийти за межі тієї «лазівки», тобто того місця, в якому опинився? Просто та жінка весь час перебуває в замкненому просторі тієї «крапки», в яку потрапила, а їй хотілося б… Я замислилась і випалила перше, що спало на думку: Провідати свою бабусю на іншому кінці міста!!
Гадаю, що це можливо за допомоги будь-якого тогочасного предмету, спокійно відповів він.
Тобто?
Нехай та ваша навіжена жіночка візьме з собою «на прогулянку» старий капець. Або щось подібне. Молоток. Рукавички. Чи поведе з собою за ту межу песика…
Ви жартуєте?
Аніскільки!
Попри це його обличчя знову освітилося такою посмішкою, що я мимоволі відвела погляд.
Дякую, чемно сказала я.
Ну, якщо ви більше нічого не хочете… сказав він голосом Кролика з «Вінні-Пуха» і пояснив: Чаю. Кави. Бубликів…
…старого капця… рукавичок… молотка… зі сміхом сказала я і, злякавшись, що він образиться, додала вже серйозно: Можна я візьму бублик?
Звісно! Він кинувся до столу і подав мені вазу. Хоч усі!
Я взяла бублик і засунула його в задню кишеню джинсів, пішла до дверей.
Це буде вашою перепусткою до мене! відчиняючи їх, сказав він.
Тобто? не зрозуміла я.
Ну, ТАМ ваша дописувачка візьме з собою капець, щоб розширити межу пересування, а ви взяли цей бублик, щоб розширити межі нашого спілкування. Коли на вас чекати?
Отакої! Що він з себе вдає, розізлилась я і випалила плаский жарт, якого не дозволяла собі років з п'ятнадцяти:
Після дощику в четвер!
Він засміявся:
Домовились! Можете не брати парасольку я вас зустріну!
І обережно зачинив за мною двері.
…На вулиці пройшла кілька кварталів і сіла на лаву біля якоїсь старенької церкви.
Сиділа, оповита вечірнім серпанком, і розуміла, що мені немає куди повертатися: у свій надто стерильний дім з євроремонтом нудно, в ТОЙ двір страшно.
Таке відчуття, ніби не маю на те жодного права. Що робити? Я п'яна від чаю, що заварював мій співрозмовник. І божевільна від усього, що звалилось на мене. За які заслуги чи гріхи? Навіщо?
Я спокійно жила не тужила. Маю все, що має середньостатистичний громадянин цієї країни. Наді мною, як кажуть, не крапає. Можу купити десять кілограмів гречки, слоїк меду, сто пачок майонезу, якщо треба меблі в магазині «Ікея», квиток на концерт якої-небудь Ірини Алегрової (прости, Господи, звісно, цього я ніколи не робитиму!), скачати «Аватар» у «ейч-ді» і дивитись його на екрані домашнього кінотеатру.
Можу поїхати до Єгипту, Іспанії, а якщо піднапружитись у дивну країну під назвою М'янма.
Я все можу заради цього віддала роки своєї безтурботності.
І… гідно поповнила лави звичайних обивателів.
Я сиджу біля напівзруйнованої маленької церкви (певно, її руйнують, аби побудувати нову, крутішу, або ще один хмарочос), і минуле не таке вже й далеке навалюється на мене і трощить кістки. Я ще не дозріла, щоб повернутися в нього аж до початку. Але відчуваю, як скрипить колесо, прокручується в зворотному напрямку на одну зазубрину і на мене зрушуються перші краплі спогадів. Як дощ посеред спекотного задушливого літа. А разом з ними питання щодо сьогоднішнього мого існування.