Чим я пишалась? Ну, відбила Мирося у неперевершеної жінки, яку приготувала йому доля. Живу собі, як рибка в воді, заробляючи свої грошики на свідомості пересічних громадян. Це правда?
Хто я? Те дівчисько з розпатланими косами, що мріяло про далекі країни, чи ось ця ляля в «комбінації» за сто баксів?
Яким Провидінням мені дано повернутися в ту «лазівку», в ту чортову далечінь, в якій була безтурботно щаслива і безкінечно нещасна?
Якщо так сталося, то варто зупинитися і обтруситися, як це роблять собаки, що потрапляють під зливу, витрусити з шерсті всіх бліх.
Я поглянула на годинник уже було досить пізно. Треба повернутися. Негайно! Я швидко підвелася і пішла на зупинку.
Потім побігла. Навіть не подумала, що треба зайти додому і взяти все, що напакувала для зручнішого існування ТАМ.
Нічого, все візьму наступного разу. Якщо вдасться. Адже цей дивак недаремно сказав, що статистики про тих, хто там залишився, немає. І не може бути.
…Взяла таксі. Завдяки коркам у центрі міста ми рухались досить повільно. І я могла по-новому подивитися на цю ріку вогнів, реклам, вітрин і білбордів.
Відчула себе наче у батискафі, що все глибше і глибше занурюється в море вогнів.
Довгі вулиці міста були переповнені світлом. Гігантський спрут, в обіймах якого треба вижити. Чи є в його нетрях хоча б десяток сердець, що б'ються в унісон не заради здобування насущного хліба? Чи лишились у ньому мрійники, романтики, навіжені, що йдуть проти течії цієї привабливої світлової ріки?
Я пливу по ній, мов тріска. І нагадую вішалку із вишуканою сукнею, під якою порожнеча. Куди я поділась? Невже так само відбувається з кожним, хто переходить певну межу, за якою твоєю найбільшою мрією стає думка про новий порохотяг?
Я згадала очі ТІЄЇ дівчинки, яку давно забула. Вона не могла бути мною!
Дівчинка з очима на пів-обличчя, з розпашілими щоками, довгими косами кольору старого гречаного меду. Це просто чиясь підступна гра.
Але як я мушу зіграти в неї? На це питання поки що не було відповіді. Знала одне: треба повернутися. Негайно. Бути поруч. І… зняти з себе ті рожеві окуляри брехливі рожеві окуляри, які досі були на моєму дорослому носі. Хто ті люди, що народили її?
Згадала посмішку жінки-«Весни» і засипане попелом підвіконня. Чорну постать в арці. Але більш за все мене хвилював той нічний візит і обличчя, повернуте до Місяця у вікні. Було в цьому всьому щось незрозуміле.
Певно, мені треба взяти ножика і безжально обстругати себе з усіх боків, аби дійти самої серцевини, самого початку того стану, який буває лише у дитинстві: ти без шкіри, ти сам на сам зі світом, ти любиш його, і тобі здається, що і він любить тебе. І навіть біль чи несправедливість сприймаєш як щось природне і лише дивуєшся тому, що і біль може бути невід'ємною складовою щастя, яке мусить бути трохи підгорілим, як манна каша в дитячому садку…
Корок на дорогах потроху розсмоктувався, і з наближенням до околиці спального району мене все більше охоплювало тремтіння, яке буває перед операцією.
Де вам зупинити? запитав водій.
Я вказала рукою тролейбусну зупинку.
Ви впевнені? здивувався водій. Я можу до самого під'їзду…
Ні, дякую. Хочу пройтись… сказала я.
Неприємності? чомусь запитав він, відраховуючи здачу.
Я стенула плечима і несподівано для себе запитала:
Ви пам'ятаєте, ким хотіли бути в дитинстві?
Він здивовано поглянув на мене в дзеркальце.
Юрієм Гагаріним! Тоді всі цього хотіли. А тепер мій син хоче бути менеджером компанії «Міцубіші»...
Я подякувала і вийшла з авто.
Щоразу, як наближалася до заповітного рогу, на мене навалювався страх не знайти цю, як сказав мій сьогоднішній співрозмовник, «лазівку». Тому так і спішила сюди без грошей і не переодягнувшись у сукню десятирічної давності. Навіть не зауважила, що на мені знову були джинси і легенький шовковий топ.
Загортаючи за ріг, пришвидшила кроки. Потім побігла...
…І пірнула в шквал болю. Навіть не звернула уваги на тимчасову втрату свідомості. Хотіла одного: відкривши очі, побачити перед собою старий двір у бузково-рожевих сутінках.
Відкрила. Побачила.
І жадібно вдихнула повітря, ніби випірнула з-під товщі води.
Вдалося…
…У квартирі йшла вечірка.
Навіть не встигла забігти до своєї кімнати, як мене запросили за стіл. Ще б пак! Як не запросити до компанії незнайому панянку, одягнуту, як заморська кінозірка!
Стіл вже втратив свою первозданність, але, як годиться, для мене знайшлася добра порція олів'є і шматок пирога з капустою. І склянка нудотно-приторної «Варни», звісно, теж.
Я накинулася на все це, мов вовк. Тільки зараз згадала, що не їла майже добу. А чашка кави, випита ТАМ на відстані тридцяти років уперед, не рахується!
Я сиділа, затиснута з усіх боків галасливими незнайомцями, наставивши вуха і набравши до рота води. Голоси чула, мов крізь вату, очевидно, так спрацював давно забутий приторний «шмурдяк» з красивою назвою болгарського містечка.
…а всю шваль вже повивозили за сто перший кілометр. Сам бачив, як повій саджали до «газиків» і «жучків». Ну, я вам скажу видовище! Вони верещать, ноги підіймають вище голови… говорив молодик з розпашілим червоним обличчям, що сидів навпроти.
Вся шваль лишилася там, де лишилася… тихо буркнув мій сусіда зліва.
Що маєш на увазі? нашорошився мій візаві.
Те, що чув. Уся, як ти кажеш, шваль лишилася у своїх кріслах. Місяць до Олімпіади, а вони, бач, уже місто чистять… Повії їм не догодили, навіть дивно…
Митю, замовч!
Це вигукнула жінка з високою зачіскою певно, дружина того «Миті» і досить виразно штовхнула того ногою під столом, аж стіл здригнувся.
Чому ж, нехай продовжує! образився молодик. Легко говорити, коли там не був. Я на відміну від тебе два місяці на будівництві олімпійського селища карячився і знаю, що кажу.
Він настромив огірок на виделку і смачно захрумтів ним, так, що бризки розсолу окропили моє обличчя. Жінка, що стояла біля вікна, перебираючи касети, повернулась в бік столу зі своєю реплікою:
А мені здається це правильним: нема чого повій і бомжів іноземцям показувати. Це все одно, що продемонструвати зад замість обличчя. Сором для країни!
Молодик навпроти мене налив і простягнув їй через плече чарку з горілкою:
Точно! Давай за справедливість!
А я за таку справедливість пити не буду… буркнув той, кого назвали Митею.
Тобі і не пропонується!
Хлопці, не сваріться! почувся жіночий голос з дальнього краю столу. Краще скажи, Павле, чи правда, що у Москві тепер пепсі-коли хоч залийся?
Ну, в нас на вокзалі її бабки теж продають. По десять «ре» за пляшку… промовив хтось.
Так то ж на вокзал треба їхати… підхопила жінка з касетами.
Так, люди, пепсі-кола є, поважно сказав Павло. Коли ми працювали, нам її привозили. Навіть у бляшанках! Щоправда, їх одразу розбирало начальство. Але в магазинах є. І фінська салямі теж з'явилася. Солона, як риба. Бр-р… Краще вже бутерброди з автоматів.
Що за автомати?
Стоять по гастрономах такі собі великі ящики, схожі на холодильник, з кількома відсіками для бутербродів з ковбасою, ватрушок та коржиків. Кидаєш монетку, відсік відчиняється і бери бутерброд! Швидке харчування. Дуже зручно. Цивілізація! захоплено розповідав Павло, буквально скроплюючи мене фонтанами огіркового розсолу.
Кажуть, у нас теж скоро такі поставлять, зневажливо пробурмотів Митя.
А ще Паша звідти привіз соки в маленьких картонних пакетах. Смакота! затуркотіла жінка, що сиділа біля мого візаві.
Ага! значущо підтвердив Павло. Але лавочка зачинилась: тепер там бригада молдаванів працює. А я б, чесно кажучи, ще залишився. Поглянув би на відкриття Олімпіади хоч одним оком…
«Цивілізація»! Я теж там відмахав три зміни і завтра знову виїжджаю, підхопив розмову мовчазний кремезний чоловік, якого я одразу не помітила. Не знаю, як там у вас було, а я надивився на хабарництво, крадіжки і суцільне нехлюйство.