Він засопів, випив чарку і продовжував у шанобливій тиші: певно, він був тут найстаршим.
Недооблицьовані стіни заливали білою фарбою, щоб було схоже на білу плитку, аби держкомісія прийняла. Думав: помітять. Ні фіга! Помітили і прийняли, як миленькі. А вже скільки ментів переодягнених шастає більше, ніж народу.
Ну і правильно, а ти що хотів? Хіба безпека це погано? знову відгукнулась жінка біля вікна. І далі загомоніли всі разом. А знаєте, що там кажуть: багато країн відмовились приїздити на Олімпіаду. Чому?!! На знак протесту… Проти чого протестують? Капіталісти завжди знайдуть причину вмочити нас… Проти війни в Афгані. Ну і правильно роблять! В наше село вже третю труну привезли. Пацанам по вісімнадцять років… Нудно, хлопці, нудно! заплескала в долоні одна з жінок. Ну про що ви завелися? Краще вип'ємо!! Пашо, Митю, дівчата годі балакати! Танцювати хочеться! Я ж принесла нову платівку закачаєшся! Вигукуючи це (я помітила), жінка красномовно зиркнула в мій бік і всі разом замовкли. Жінка кинулася до своєї сумки, вийняла звідти платівку, по-хазяйськи протерла кришку програвача, поставила платівку. Залунали звуки «космічної» музики. Всі знову загомоніли, зарухались, зсуваючи стільці до стіни.
Що це?
Нова група з Прибалтики «Зодіак».
У-у-у… Схоже на «Пінк Флойд».
А де ти чув «Пінк»?
У театральному гуртожитку ще не таке почуєш! Відірвалась ти, Весно, від народу!
Я таки не помилилась ЇЇ дійсно прозивали Весною.
Звільняючи місце для танців, я пересіла на зібраний диван. Все ще намагалася вгадати в цих людях колишніх знайомих батькових співробітників чи материних колег по акторському цеху. Але марно. Всі вони були надто молоді і невпізнавані.
Все крутилося перед моїми очима уривки фраз, сміх, вінегрет пар, що витанцьовували дивні «па» під кумедні звукові сигнали.
До мене несподівано підсів якийсь розпашілий хлоп у піджаку і білій сорочці, розчахнутій на круглому череві.
А хто ця чарівна незнайомка? грайливо запитав він.
Я пильно поглянула на нього.
Він єдиний здався мені більш-менш знайомим.
Невже дядько Петро? Той самий, що відвідував мене в інтернаті? Якщо це так, то у нього мають бути спітнілі важкі долоні. О, я їх добре пам'ятаю на своїх тремтячих колінах…
Хлоп поклав свою руку мені на плече, і я здригнулася долоня дійсно була вогка і важка, мов варена риба.
З його рота тхнуло алкоголем і тютюном. Я скинула рибу зі свого плеча і посміхнулась: зараз ніщо не заважає мені дати йому смачного ляпаса. Не те що тоді, коли сиділа в інтернатівській кімнаті «для гостей» і терпіла його слизькі прогладжування за пару яблук і плитку шоколаду, що він приносив. Хіба могла тоді сказати йому те, що сказала зараз? А я красномовно процідила крізь зуби: П-п-пішов ти… І почала збирати зі столу брудний посуд. Це був єдиний спосіб вирватися з кімнати до кухні, де можна було б хоч трохи отямитись, ковтнути води з-під крану і переварити почуте і побачене. Нічого, нічого, облиште! кинула мені через плече жінка-Весна, але за мить вже забула про мене, підхоплена до танцю кимось із чоловіків. Я приязно кивнула, мовляв, нічого, я допоможу і вийшла з тарілками на кухню. Звалила їх до рукомийника, відкрила кран, налила собі повну склянку холодної води. І знову почула те ж запитання. Тільки цього разу голос належав тому, кого назвали Пашею: А ви хто? Щось я вас раніше тут не бачив… Він пройшовся до вікна, відчинив хвіртку, закурив, розглядаючи мене крізь сині струмені ядучої «Прими». Приїхала на кілька днів, пояснила я. У мене тут неподалік семінар… А звідки? не вгавав він. Я вже все пояснила господарям. Спитайте в них, втомлено відповіла я. Чи ви хочете подивитися мій паспорт?
Він зніяковів:
Ну що ви. Вибачте…
Я теж вирішила дещо уточнити для себе і запитала:
А ви, мабуть, розповідали про майбутню Олімпіаду?
Звісно! посміхнувся він. А про що ж іще говорити? Зараз для всіх це подія номер раз!
Так, «номер раз»… іронічно промовила я. Говорити не робити. Говорити можна про все, що завгодно. Скажімо, про війну в Афганістані...
Він насупився.
А що про неї говорити? Ми виконуємо свій інтернаціональний обов'язок.
Ми? Свій? Обов'язок? Ви комусь зобов'язані? Це просто втручання в чужий дім! сказала я.
Але там геройськи гинуть наші хлопці! вигукнув він і поглянув на мене з відкритою неприязню.
Так... Але вони гинуть нізащо... сказала я і вийшла з кухні.
Не чула, що він крикнув услід.
Не знала, куди мені подітися в цьому гвалті, адже в моїй кімнаті на ліжку цілувалась якась парочка.
Подумала, що єдине місце, де могла б пересидіти цю вечірку, дитяча кімната, де спить дівчинка. Пішла туди. І з жахом побачила, що двері відчинено і там так само купчиться захмелілий народ. Поглянула на годинник: пів на дванадцяту! Я кинулася до зали. Там в напівтемряві танцювали парочки.
Біля вікна стояв той, кого слід би називати батьком. Перед ним вихилялася під музику руда жінка. В темряві не розгледіла її обличчя, але знала напевно: це та сама тітка Зоя.
Я кинулася до нього:
Де Вероніка?
Він поглянув на мене так, ніби бачив уперше.
А-а, Вірка? промимрив спроквола. Певно, ганяє у дворі…
Я помітила, що він ледь тримається на ногах.
Дивно. Як це все було дивно…
Зовсім не схоже на те, що я могла собі уявити.
Я кинулася до дверей, швидко збігла униз, вискочила в чорнильну прохолоду охопленого ніччю подвір'я. Тьмяні відбитки вікон лежали на вологому асфальті, бузкові кущі в палісаднику розповсюджували свіжий густий аромат по всьому заокругленому просторі дворика, посеред якого самотньо висіла іржава гойдалка.
Я з тривогою роззирнулась довкола. Тиша. Двір виблискував зеленуватим світлом, приглушеним по кутках, ніби китайський паперовий ліхтарик. Зробила кілька кроків у бік арки, чудово пам'ятаючи, що за її межі мені не вийти, і заклякла на місці від побаченого під деревом.
На лаві сидів той самий чоловік в темному плащі, а між його розсунутими ногами, повернута спиною до нього і обличчям до мене, стояла… Ніка, відкинувши голову назад. Її обличчям блукала відсторонена посмішка, голівка посмикувалась в руках незнайомця.
Страх і огида підступили до горла, мене ледь не знудило: чоловік незграбними рухами розчісував довге волосся дівчинки, намагаючись заплести його в косу. Захлинаючись від неприємного відчуття нереальності того, що бачу, я підбігла до цієї парочки.
Ніко!
Обоє здригнулися, мов від пострілу.
Ніка неприязно зиркнула на мене з-під лоба.
Ніко, що ти тут робиш? строго сказала я, намагаючись роздивитися обличчя незнайомця.
Довге сиве волосся, досить охайне, рівною хвилею звисало з-під широких крис старомодного капелюха. Більше нічого не можна було розгледіти.
Ніка трохи відступила в мій бік, але дивилася набурмосено і винувато, ніби я відірвала її від якогось важливого потаємного процесу.
Хто ви такий? суворо запитала я, беручи дівчинку за руку.
Це мій друг! виклично сказала Ніка.
Але я хотіла почути його відповідь і з трепетом чекала на неї.
Вибачте, нарешті ніяково промовив чоловік, я не хотів нічого поганого… Вона завжди така розпатлана…
Я розлютилася.
А вам до цього яке діло?!
Чоловік опустив очі і мовчки знизав плечима.
З вами я ще розберуся! загрозливо промовила я і потягла Ніку до під'їзду.
Та неохоче поплелася за мною, махнувши чоловікові рукою.
Серце моє калатало, як перед інфарктом.
Що відбувається?!
Я силоміць затягла Ніку до під'їзду і знесилено зупинилася перед вікном на другому поверсі. Дихання у мене було таке, ніби я вантажила цеглу. Не знала, що їй сказати, про що запитати.
Ніко, хіба тебе не вчили, що товаришувати з будь-ким не можна? суворо сказала я. Чому тобі розчісує косу цей старий маразматик?!!
В її очах засвітилися злі сльози.
Він не математик! Він мій друг! зціпивши зуби, промовила дівчинка. А ти ніхто…