Я вчасно зрозуміла, що суворістю нічого не доб'єшся, і обійняла її за плечі.
Ну, добре, добре, вибач, тихіше сказала я. Просто я налякалась. Уже пізно, а ти не вдома. Сидиш із незнайомим дідом у дворі. Та ще він тобі коси заплітає… Погодься, це дивно.
Вона знизала плечима.
Що тут дивного? Ми давно граємось разом.
Я з усіх сил намагалася стриматися, говорити якомога спокійніше:
У що можна гратися з такою дорослою… я б навіть сказала старою людиною? Що він з тобою робить?
Нічого, сказала дівчинка. Розповідає різні історії, пригощає цукерками…
Ось, значить, як це почалося, подумала я історії, цукерки… Все так, як буває!
Шкода, що я нічого цього не пам'ятаю. Все згоріло на тому вогнищі.
А ще шкода, що я не дитячий психолог і не знаю, як говорити на такі складні теми.
Ніко, ніжно промовила я, гладячи дівчинку по голові, можеш мені розповісти, у що ви граєтесь? Можливо, я теж зможу погратися з вами? Будь ласка...
Дівчинка замислилась.
Ну, добре, нарешті вимовила вона. Тільки не тепер. Потім.
Я сприйняла це за перемир'я і вирішила більше не турбувати її.
Домовились, сказала я. Пішли додому. Вже пізно і час спати. Гості розходяться.
Якраз зверху залунали гучні голоси, цокання підборів, звук поцілунків, клацання замків. Повз нас пройшов веселий натовп, почулися вигуки: «О, Вірочко, як ти виросла!», «А де ж ти, мала, пропадала?», «Віршика нам не почитала!» і таке інше. Звісно, жодне запитання не передбачало відповіді. Натовп процокав повз нас. Грюкнули двері. Запала тиша. Ми почали підніматися нагору. Перед останніми сходинками Ніка смикнула мене за руку і жалібно сказала: Будь ласка, не кажи нічого там! Вона кивнула на двері нашої квартири. Звісно, я і не збиралася нічого говорити, але про всяк випадок запитала:
Чому?
Тому, що вони нічого не зрозуміють… прошепотіла Ніка і додала з якимось недитячим сумом: Як і ти…
Але я спробую зрозуміти, пообіцяла я і штовхнула двері.
…У квартирі витав застояний запах їжі і тютюну. Весна (для себе я вирішила називати її поки що так) і та руда жінка, Зоя, що лишилася допомагати, зносили на кухню посуд. Побачивши нас, вона радісно сказала:
Нарешті! І звернулась до мене: У нас прохання: нехай Віра сьогодні поспить у вашій кімнаті, я поставлю розкладачку. А то вона, Весна кивнула на руду Зою, запізнилася на свою електричку. Не заперечуєте?
Звісно, я не заперечувала, а Ніка радісно кивнула у відповідь, змовницьки підморгнувши мені.
Тоді швиденько вмиватися і в ліжечко! скомандувала жінка.
Я спіймала себе на думці, що сприйняла команду так само, як і Ніка, ледь не кинулася до ванної наввипередки.
Але ж, зауважила я, дівчинка не вечеряла…
Точно! схаменулася Весна. Пішли, Вірочко, я тобі дам салату. Тільки тихо тато спить.
Я пішла до кімнати. За якийсь час, поки дівчинка їла і вмивалася, в двері постукала Зоя, внесла розкладачку, почала застеляти енергійними рухами.
Я уважно стежила за нею. Вона була огрядна, з широкою спиною і масивними стегнами, литки ніг схожі на перевернуті пивні пляшки, волосся густе і, певно, жорстке, мов дріт. Від неї пашіло силою і здоров'ям.
Помітивши мій погляд, вона обернулася: Ліля сказала, що ви зняли кімнату на кілька днів… Я втомлено кивнула. День видався надто довгим, а враження від нього мов дві непід'ємні валізи, котрі я ніяк не могла поставити на землю. Попри це вони продовжували накопичуватись. Я дивилась на цю жваву молодицю і намагалась пригадати: чи з нею пов'язана вся подальша маленька трагедія нашої родини?
Що ви на мене так дивитесь? запитала Зоя, поправляючи простирадло.
У вас гарний колір волосся… сказала я.
Це хна! радісно повідомила Зоя. Іранська хна! Чудовий засіб зробити волосся яскравішим.
А ви часто тут ночуєте? закинула вудку я.
Часто. Я живу в передмісті, і, коли затримуюсь, Ліля з Вадиком лишають мене тут. Вони мені, як рідні.
Ще побачимо, подумала я, хто тут кому рідня!
Ну от, здається, все, сказала жінка, розправляючи ковдру. Ви вже вибачте за тимчасову незручність.
О! Як я тебе скоро «вибачу», подумки посміхнулася я, мало не здасться! Але попри це чемно кивнула і побажала доброї ночі. Зоя пішла, граючи сідницями.
Я залізла під ковдру і почала чекати на Ніку. З ванної ледь чутно линув її сміх і плескіт води. Потім все стихло.
Швидше за все, це в мене просто відключився слух. Я вже ні на що не могла реагувати і закрила очі.
Заснула миттєво. Навіть не чула, як лягла Ніка.
Але день (а точніше вже ніч) на цьому не скінчився.
Це лише здається, що втома спонукає до міцного сну. Насправді ж мій сон тривав не більше, ніж півгодини. Прокинулась я так само легко, як і заснула.
Розплющила очі і вперлася поглядом в дивні сплетіння тіней на стелі. Закортіло підняти руку, витягнути палець і поводити ним у повітрі, мов олівцем, повторюючи цей мудрагельний візерунок. Щойно я так подумала, як побачила, що це вже робить дівчинка на розкладачці. Її простягнута догори рука світилася, мов фосфорна, а тоненький вказівний пальчик виводив у повітрі складні вензелі…
Ніко, прошепотіла я, чому ти не спиш?
Я малюю, так само пошепки відповіла дівчинка. Бачиш, мій палець світиться?
Це від місячного сяйва, сказала я. Треба повісити на вікно фіранку.
Не треба. Тоді візерунки зникнуть.
Але через це світло ти не спиш. А діти мусять гарно спати, адже уві сні вони ростуть! пояснила я.
Нехай собі ростуть, сказала Ніка. Якщо я завішу Місяць фіранкою, він образиться і більше не прийде.
Ну, так, як я могла забути ми ж товаришуємо з Місяцем! Я сумно посміхнулась.
Ніко! знову пошепки покликала я. А ти обіцяла розповісти мені про свого друга. Можеш зробити це зараз?
Я боялася, що дівчинка не захоче нічого говорити. Але вона повернулась до мене. Її підведене над подушкою обличчя засвітилося, мов намальоване.
Можу, довірливо сказала вона. Але для цього треба спочатку щось показати.
Я зачаїлась, аби знову не налякати її своїми дорослими підозрами.
Що ти хочеш показати?
Зараз, почекай!
Вона тихо зісковзнула з розкладачки, навшпиньках пройшлася в куток кімнати, де стояла етажерка з книгами. Пройшлася пальчиками по книжках, навмання намацуючи потрібну.
Я напружено стежила за її рухами: що вона там шукає? Дівчинка взяла з нерівного ряду одну з книжок, погортала її і витягла зсередини невелику прямокутну картонку.
Швидкими кроками босих ніг продріботіла до мого ліжка.
Вмостилася поруч, турнула з подушки Димку, котра, до речі, пречудово влаштувалася там на ночівлю, і сунула мені до рук клаптик прямокутного картону. Я наблизила його до місячного світла.
Це було те, що з півсторіччя тому називали дагеротипом: на цупкому картоні було зображення якогось сімейства. Отже, це знімок. Він був укритий зеленкуватою патиною часу, але відчувалося, що картка зроблена сумлінно, «на віки»: картон не гнувся і не ламався. В кутку виведено вензель «Майстерня І. Сіренка». Світлина була досить чітка, подекуди старанно підмальована і відретушована.
Зворушливе сімейне фото початку сторіччя: батько, мати і дівчинка років десяти. Батько, як годиться, сидить у кріслі, позаду стоїть мати, поклавши руку йому на плече, дівчинка трохи виступає вперед. Усі вбрані так, мов зібралися до церкви. Певно, так воно і було зайшли знятися після якогось свята. На батькові довгий піджак без коміра, з-під якого видніється візерунок вишиванки, штани заправлені у високі і начищені до блиску чоботи. Голова поголена, над вустами густі підкручені вуса.
На жінці ошатна сорочка, кілька низок намиста, на голові хустка, накручена вигадливим тюрбаном, широкий пасок в кілька шарів щільно охоплює тонкий стан, з-під груботканої картатої плахти виглядає край мереживної сорочки. Дівчинка одягнута так само. Тільки намиста менше, а трохи розпатлані коси вільно спадають аж до талії. Її рука лежить на коліні батька. Обличчя всієї трійці напружені, урочисті і якісь нетутешні таких зараз днем з вогнем не знайдеш. Я погладила світлину долонею. Вона була гладка, без жодної подряпини. От вміли ж робити! Давно вже немає на світі цих людей, а світлина лишилася майже такою, якою і була.