Я вже казала, що не люблю старих світлин, відчуваю до них пересторогу, замішану на страху, через те, що ці шматки паперу здатні пережити закарбованих на них людей. І понести їхні образи по світу безіменні і невідомі.
Ну? відірвав мене від роздумів шепіт Ніки.
Що? не зрозуміла я.
Ти неуважна, докірливо промовила дівчинка. Ти…
Вона не встигла договорити, як я несподівано зрозуміла те, що вона намагалася пояснити без слів цим шматком старого картону. І вкотре за цей короткий час задихнулася, мов ковтнула нерозбавленого спирту: дівчинка на фотокартці й дівчинка, що сиділа поруч зі мною, мали одне обличчя! Ні, помилитися я не могла, вони були схожі, як близнюки, як дві краплі води, точніше і банальніше не скажеш!
Я піднесла фото близько до очей, жадібно всотуючи кожну знайому рису, і не могла знайти бодай двох відмінностей. Навіть коси розкинуті по плечах, мов дві подерті шуліками змійки.
Задоволена ефектом, Ніка забрала фотографію, ніжно обтерла її об сорочку.
І завмерла, очікуючи на запитання.
Доки воно пролунало, я мусила зібрати докупи всі свої мовні здібності. Запитала якомога спокійніше:
Це наші… тобто ваші родичі?
Не вгадала! засміялась дівчинка. Це Марія.
Хто така Марія?
Наречена Богдана Ігоровича.
Хто такий Богдан Ігорович? намагалася повільно докопатися до істини я.
Мій друг, якого ти налякалась… промовила дівчинка, кивнувши за вікно, ніби там на лаві досі сидів той чоловік в чорному плащі.
Боже мій, дівчинко, що ти верзеш? нарешті вибухнула я, затинаючись так, як ніколи, аж зуби цокотіли. Благаю, поясни все негайно!
Я тормосила її за худенькі плічка. На якусь мить здалося, що в її очах промайнула недитяча зверхність.
Якби я могла надавати їй добрячих стусанів! Жахлива дитина! Чи божевільна? Цього ще не вистачало!
Ніка обійняла мене за шию і почала заспокійливо гладити по спині.
Я дивилась на її освітлене Місяцем обличчя, тоненькі руки в широкому вирізі рукавів нічної сорочки, на довгі ніжки-патички, схрещені, мов у павучка.
Дівчинка в колі світла здавалася такою ефемерною, ніби зітканою з шовкової нитки.
Ти вразлива, нарешті вимовила вона. Тому я тобі нічого не розповім.
Вона рішуче забрала в мене з рук фотокартку, перебралась на свою розкладачку і з головою накрилась ковдрою. І більше не видала ані звуку.
…Я заснула лише під ранок, коли місячне сяйво перетворилось на сірі рвані клапті. Копирсатися у власній пам'яті не мало ніякого сенсу щось випало з неї незворотно. Мені лишалося тільки спостерігати, слухати і чекати…
6 червня
Як цікаво влаштована дитяча пам'ять!
Згадала, як одного разу спілкувалася з безпритульним хлопчиком. З якою любов'ю він розповідав про свою матір закінчену алкоголічку, про батька-рецидивіста, які посилали його на вулицю жебрачити і відбирали гроші, щоб купити пляшку. Якими цікавими видавалися йому вуличні пригоди, нові знайомства, дружба, набуття досвіду. Чи не подібне відбувалося з Нікою? Я поки що не могла відповісти на це запитання. Я лише змусила себе абстрагуватися від дивності ситуації.
Прокинувшись, довго лежала, слухаючи, як біля скроні вуркоче Димка. Розкладачка вже була зібрана.
З кухні линули приглушені голоси.
Двері тихо прочинилися зазирнула Зоя. Помітивши, що я не сплю, зраділа:
А ми снідаємо. Долучайтесь!
Я подякувала і вказала очима на зібрану розкладачку:
Вероніка з вами?
Ні. Її вранці сусіди забрали з собою на дачу. Пару днів нехай діти побігають на свіжому повітрі. Вам на котру на роботу?
Я відповіла, що скоро маю бігти на чергове засідання. Зоя кивнула і зачинила двері.
Отже, дівчинки не буде два дні. У мене є час провести інші дослідження.
Погано лише, що я забула переодягтися в стару сукню. Доведеться ходити містом в напівпрозорому топі, який Ніка цілком справедливо сприйняла за комбінацію.
Я швидко одяглась, вмилась, привела себе до ладу і вийшла на кухню.
За столом, заставленим вчорашніми салатами, сиділа вся трійця.
О! А от і наша загадкова квартирантка! радісно вигукнув Вадим. Вчора ви зробили справжній фурор! Петро вже телефонував, цікавився вами! Каже: якась неземна істота!
Сідайте! сказала Весна. Зараз швиденько поїмо, та треба розбігатися.
Вона поставила переді мною тарілку, налила чаю.
Ви науковець? запитала Зоя. Чим ви займаєтесь?
Плануванням майбутнього, навмання відповіла я.
Як цікаво! вигукнули жінки.
А що його планувати? засміявся Вадим. Його вже заплановано. Як сказав двадцять років тому товариш Хрущов: «У 1980 році радянський народ буде жити при комунізмі»! Певно, «фокус не вдався» і все перенесено ще на двадцять років? Нову версію готуєте?
Ну, ми вже до того не доживемо… розтягуючи слова, сказала Зоя. Через двадцять років буде кінець світу…
То ви плануєте кінець світу? не вгавав Вадим.
Ніякого кінця світу не буде, посміхнулась я.
А що ж тоді буде?
Капіталізм…
Ви жартуєте? підозріло примружився він.
Ні, серйозно сказала я. Всі трійця напружено принишкла. Цікаво… промовив Вадим. І що ж тоді будуть робити такі, як ми, прості смертні?
Такі, як ви? зітхнула я і вирішила перейти на жартівливий тон. Торгувати на ринках, потерпати від криз, носити марлеві пов'язки проти пташиного грипу, дивитися дурні серіали, говорити про ціни…
Не дуже цікаві у вас прогнози, посміхнувся Вадим.
…їздити за кордон, навіть емігрувати, додала я, згадавши, де і коли зустріну його через двадцять років, розпродавати фабрики і заводи, купувати закордонних футболістів, пити коктейль «Малібу» на Канарському узбережжі…
Та ви що?!! цілком серйозно перейнялися обидві жінки. І це все ви зараз прораховуєте? А хто ж таке дозволив?!
Це поки не розголошується, з таємничим виглядом сказала я. Сподіваюсь на ваше розуміння.
Жінки кивнули, чоловік знову засміявся:
Утопія! Зрушити з рейок цю машину неможливо.
А проте вона зрушиться! упевнено сказала я.
Більше я нічого не могла їм сказати. І прикусила язика.
У нас тут неподалік живе один старигань, який розповсюджує подібні думки, суворо сказав Вадим, Тільки ви на семінари ходите і, судячи з вашого вигляду, не бідуєте, а він з десяток років відсидів за «антирадянщину». Лютий дід. Ми тримаємось від нього подалі…
«Ми»! гнівно зиркнула на нього очима Весна. Ми так, а от твоя донька бігає за ним, мов цуценя. І, пояснюючи свою думку, звернулася до мене: Вподобав Вірку цей дивак нічого не можемо зробити! Вірка ходить за ним і ходить. То молоко йому треба купити, то хліба «тимурівський рух» нібито. Але я відчуваю тут щось не так! Задурить їй мізки… Вона така сама моя донька, як і твоя! відказав Вадим. А якщо заборонити ще гірше. Нехай допомагає. А якщо він маніяк? Педофіл?! Власне, вона озвучила мої перестороги. Хто-хто? Маячня! Він просто старий дурень. Вони засперечалися. А я подумала, що зовсім втратила будь-який контроль над своїм минулим. Ніби у мене його і не було.
Слава Богу, сніданок закінчився. Зоя зазбиралася на електричку.
Вадим взявся її проводити. Це не пройшло повз мою увагу. Весна почала складати брудний посуд до мийниці.
Я подякувала і теж заквапилась «на семінар».
В запасі було ще два дні, поки дівчинка повернеться з дачі. Вирішила перевірити теорію Івана Олександровича: перед тим як вийти з квартири, поклала в сумочку капець Ніки.
Якщо вже він сказав «капець» нехай так і буде!
…Двір вже не дихав таємничою тьмяною прохолодою, як це було увечері. Залитий по вінця сонячним світлом, він нагадував поверхню люстерка, на якій, мов темні острови у воді, лежали глибокі тіні від кущів і дерев. Я забула взяти з собою сонцезахисні окуляри, і тому все світло, сконцентроване у дворі, вдарило мені в очі. І я побігла по розпеченому жовтку, наче по сковорідці, до спасенного острівця, утвореного тінню «мого» дерева довкола «моєї» лави.