Я помітила, що у нього тремтять руки.
Він повернувся до плити.
Я дивилась на його спину, шию, окреслену двома зворушливими впадинками.
Він вправно готував яєчню, сковорідка шкварчала і розповсюджувала спокусливі аромати.
Мені здалося, що спостерігаю все це тисячу років.
Чому ви не питаєте, хто я? запитала я.
Навіщо? Якщо ви прийшли гадаю, ви знали, куди йдете…
Так, дійсно, я це знала. Тільки не знала навіщо? Води попити? Чи побачити його знову без фланелевої сорочки і стоптаних капців, таким, яким він був зараз і… на тій фотографії.
Певно, я дійсно втратила розум, адже мені здалося, що запросто можу підійти до нього і обхопити руками спину, притиснутися до неї щокою, відчути її тепло і в цьому не буде нічого протиприродного.
Ніколи зі мною не траплялося нічого подібного. Щоб ось так одразу?
З іншого боку, подумки посміхнулася я, нині мені все дозволено! Адже, за великим рахунком, мене немає! Я бігаю десь там, по дачі своїх сусідів, збираю квіти, ловлю метеликів і п'ю на ніч молоко…
Справа була зовсім не в тому, що мені закортіло вагомого підтвердження присутності в цьому часі, чи есперименту, чи захисту. Ні. Відбувалося щось дивне: відчула себе так, ніби я давно жила тут.
Те ж саме відчула, коли прийшла сюди вперше, а згодом удруге, але тоді це відчуття виникло на рівні підсвідомості. І часом виринало спогадом приємності, затишку, спокою, зацікавленості, якогось незрозумілого щему в грудях. Але ніколи не доходило до чітких думок, а тим більше дій.
Як зараз.
А як же Мирось?! Ця невчасна згадка неприємно штрикнула серце.
Але інша послабила напругу: Мирось зараз сидить десь на даху чи де, він казав, полюбляв пити вино з друзями? і гадки про мене не має! Більше того він ходить зі своєю Томочкою, можливо, спить з нею, обіцяючи одружитися після інституту. Чемний, правильний, іронічний, впевнений у собі Мирось, який завжди знає, чого хоче. Мирось, який не вагаючись здасть мене в «дурку», щойно розповім про свою пригоду. Ні, не думатиму про нього зараз! Подумаю потім. Зараз же мене цікавило одне: чи відчуває цей дивак те саме, що я? Міркуючи таким чином, не помітила, що на кухні все стихло жодного звуку, навіть сковорідка припинила шкварчати. Він завмер, продовжуючи стояти до мене спиною.
Не знаю, скільки спливло хвилин, коли почула його стишений, тривожний голос:
Ви тут?..
Цього було достатньо, аби зрозуміти: відчуває!
Може, перейдемо на ти? сказала я.
Він обернувся до мене з полегшеною посмішкою:
Думав, що ти мені примарилась. Примарилась і втекла.
У «лазівку»? посміхнулася я.
Що? не зрозумів він.
Хіба ти не знаєш? лукаво промовила я і вирішила трошки пожартувати, повторивши те, що нещодавно чула в цій же квартирі: Є гіпотеза, що простір спільно з часом має спіральну будову по часовій координаті... Це виглядає приблизно так…
І я зробила те, що робив він: відірвала від газети смужку, нанесла на неї «вісь часу», намотала на палець і проколола в одному місці зубцем виделки. Він дивився на мої маніпуляції широко розкритими очима і мовчав.
Плин часу тягне нас в одному напрямку з минулого до майбутнього, і ми безсилі навіть пригальмувати в ньому, вела далі я, згадуючи і повторюючи його ж недавні слова, почуті тут. Але якщо піти перпендикулярно потрапляєш в «лазівку» і…
Очі його розширились, він хитнувся.
Навіть здалося, що він непритомніє. Це був чудовий привид підійти і зробити те, що хотіла зробити… Він міцно обійняв мене. Я відчула, як сильно він тремтить і… як затишно знаходитись в його обіймах.
Ти… ти… сказала те, над чим я давно працюю, але не міг так точно і так просто сформулювати! Ти теж в це віриш?!
Тепер я відповіла цілком впевнено:
Вірю.
Це неймовірно! І все, що відбувається зараз, неймовірно. Ти прийшла до мене… Він обережно взяв моє обличчя в руки, повернув до себе, і мене освітило таким світлом, що я заплющила очі. Я знав, що ти прийдеш…
…Його дотики проростали в ній, пускали корені, мов дерева, обплітаючи і проникаючи в кожну клітину. І вона поволі почала розчинятися в ньому, як цукор у склянці з водою. Танула, втрачала відчуття власного тіла, своє таке непересічне «я», давній егоїзм «брати і отримувати», дослухатися лише до себе. Все, все відпало.
Вона стала невагомою, як світло.
Адже він огортав її світлом.
Вона стала водою, адже він огортав її теплими хвилями і сам був, як море.
Вона стала музикою.
Адже він грав на ній без жодної фальшивої ноти.
Ще ніколи у неї не виникало почуття такої шаленої, майже нереальної спорідненості. Завжди щось заважало чи то запах чужого тіла, чи поквапливість, з якою до неї торкались, чи то якісь специфічні вигуки і слівця, що дратували. А тут було повне відчуття сполучених посудин.
Вони просто перетекли одне в одне без будь-якого зовнішнього подразника.
Все, що він робив, було заради неї.
Тільки заради неї…
Вона згадала, як в дитинстві падала в траву, обхоплюючи руками землю, і відчувала, як крізь переплетені судини цієї трави в неї втікає дивне і невідоме почуття повного злиття з природою, з чимось сильнішим і правдивішим, ніж те, що можна вимовити словами. Він дав назву цьому відчуттю дар любити. І все стало на свої місця. Він сказав: «Є стосунки, а є любов. Стосунків в мільйон разів більше, ніж любові». Вона ніколи не замислювалася над цим! Дійсно, все, що вона бачила довкола себе серед людей, усе, що здавалося любов'ю, цим затертим і тисячу разів повторюваним словом, котре вимовлялося без жодного сумніву на весіллях і усіляких родинних заходах, здебільшого виявлялось саме «стосунками». Сімейними, дружніми, скандальними, сталими, прагматичними, швидкоплинними, благородними, брутальними, обридливими, позашлюбними, діловими, партнерськими, високими і низькими, важкими і легкими, зацикленими, егоїстичними, виваженими, нудними, буденними. А любов була просто любов'ю і не потребувала епітетів...
7 червня, ранок
…«Кожна мить з тобою така щільна, мов крапля води, що плаває в невагомості. Не розтікається, не падає донизу, не розбивається, не спливає. Завдяки тобі я знаю одну важливу річ. Вона відкрилася переді мною, як найголовніша істина, як тлумачення Біблії, як розуміння усього потаємного, що може відкритися лише обраним: тепер я знаю, що таке любов. Як знаю і те, що її сутність і сенс відкривається далеко не всім. І не залежить від чогось зовнішнього. Любов дар, який живе всередині кожного, але може ніколи не розкритися. Так і лишається до кінця життя якоюсь мізерною, зіщуленою і навіть зайвою клітиною. Адже жоден промінь не освітив її, не дав їй життя, не окропив живою водою. Я не бачила жодної різниці між стосунками і любов'ю, як не бачать це мільйони інших. Ти навчив мене бачити цю величезну різницю. Стосунки тривають, любов живе. Вона завжди свіжа, її неможливо замулити ніякою буденністю. До любові неможливо звикнути! В цьому і полягає перевірка, що ти маєш любов чи стосунки. Ти, саме ти, навчив мене цього.
Але якби в тобі самому не було цього дару нічого б не відбулося!
Вибач, що піддаю нас такому випробуванню. Тобі знову доведеться чекати. А я не знаю, чи зможу повернутися…»
Поставила крапку.
Згорнула папірець трикутником і роздивилась по сторонах. Вранішнє світло вже повзло по стінах, ще п'ять хвилин, і настане новий день. Зовсім інший новий день, в якому і я буду іншою. І потім, коли він мине, і потім, коли минуть мільйони днів від цієї ночі.
Я зняла зі стіни фотографію, погладила її пальцем, перевернула і відтисла цвяшки, обережно вийняла скло і картон, що утримували його. Заклала лист між картоном і світлиною і так само обережно поставила все на свої місця, повісила картку назад, на стіну.
Більше за все мені хотілося повернутися до спальні, влізти під ковдру, пірнути під його руку, знову врости в нього, відчуваючи себе у безпеці.