Томочка радісно цьомкнула його в щоку. Вони про щось жваво загомоніли, обговорюючи свої оцінки. Їх обступило ще кілька студентів, розпитуючи Мирося про настрій викладачів.
А я напружено вирішувала, як зробити, щоб вони звернули на мене увагу.
Хто я для них доросла тітка, нехай навіть і трохи дивна. І яке діло двом молодим людям до цієї тітки, чим я можу їх зацікавити?
Хіба що якоюсь оригінальною балачкою. Певно, вони і зараз полюбляють потеревенити про все незвичайне.
Зграйка студентів відкотилась від цієї пари, кинувшись до наступного щасливця, котрий виходив з дверей аудиторії.
Мирось дістав свою залікову книжку, і вони наблизились до широкого вікна, біля якого я й стояла. Я нашорошила вуха.
Томочка взяла з рук Мирося його «заліковку» і піднесла ближче до світла.
«Добре», розчаровано вимовила вона і зітхнула. У мене «відмінно». На чому ти зрізався?
Рішення двадцять п'ятого з'їзду КПРС, сказав Мирось. Але більше, ніж на «четвірку», я й не розраховував. Усе нормально.
Ну, це треба було просто гарно зазубрити. Це питання чи не в кожному білеті...
Це було те, що мені було потрібно, аби невимушено вступити до розмови.
Згадала, як в шостому чи сьомому класі вчителька історії, досить навіжена жінка, змусила нас визубрити напам'ять кілька абзаців з промови генсека Брежнєва. Навіщо це було нам потрібно, вона не сказала, просто підіймала кожного, аби ми «відбарабанили» ці абзаци, мов «двічі по два».
Звісно, я зі своєю мовною вадою проголошувала зазубрене півгодини!
Це була така шалена муштра, що ті рядки пам'ятаю досі.
Вчителька мала рацію: потім, принаймні коли я «плавала» на якихось іспитах з суспільно-політичних наук, ті два абзаци (принаймні до певних часів) завжди рятували вони були універсальні для будь-якої ситуації. Отже, тепер я вирішила поділитися своїм досвідом з «молоддю».
Я з поблажливою посмішкою відірвала погляд від газети (до речі, лише тепер помітила, що тримаю її «догори дригом»!) і, максимально стримуючи язик, аби він не поскакав попереду кожної літери, яку я вимовляю, повільно звернулась до Мирося:
Д-д-дівчина має рацію! Якщо хочете знати, зубрити часом буває досить корисно!
Вони зі здивуванням поглянули на мене.
У Мирося був такий погляд, що я злякалася: невже він мене упізнав?!
Хоча це був погляд, яким на мене накидали всі особи чоловічої статі і який, швидше за все, стосувався вмісту мого викличного шифонового топу. Мирось не став винятком. Поки ця парочка не оговталась, я повела далі:
Можу поділитися своїм досвідом!
І розповіла історію з навіженою вчителькою.
І що, здійняв брови Мирослав, ці визубрені абзаци вам знадобились?
Звісно! посміхнулась я. Я їх цитувала на кожному кроці! По-перше, це займало чималу частину часу на іспиті, по-друге, ніхто не міг сказати, що це невірно. По-третє, до цих формулювань я додавала свої коментарі. І «п'ятірка» гарантована!
А що то за абзаци? поцікавилась Томочка.
Зараз виконаю цей номер! змовницьки підморгнула я і проказала монотонним голосом: «Двадцять п'ятий з'їзд КПРС визначив подальшу програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня радянського народу на основі пропорційного і динамічного розвитку народного господарства…»
Все це я вимовила на одному подиху, без жодної зупинки, дивуючись тому, як довго може сидіти втовкмачена в юну і свіжу голову абракадабра. Адже ці завчені багато років тому фрази лізли з мене механічно, мов перекручене м'ясо з м'ясорубки.
Вони розсміялися.
Хіба таке можливо повторити?!
Я додала ще два завчені абзаци з того ж репертуару.
Ну от, вчіться, діточки, серйозно промовила я. До речі, це вам знадобиться року до… я замислилась, вісімдесят сьомого чи навіть восьмого включно!
Дійсно, чудова порада! згодилась Томочка. Можна будь-який білет починати цим текстом не промахнешся!
А чому лише до вісімдесят восьмого? підозріло запитав Мирось.
Потім почнеться інше життя… невизначено сказала я.
В якому сенсі інше?
Вони дивилися на мене двома парами розширених від цікавості очей майже так само, як кілька днів тому мешканці квартири номер 8 на моїй околиці.
Я зробила вигляд, що пропустила питання повз вуха.
Вибачте, нарешті наважилась задовольнити цікавість Томочка. А ви хто? Наш новий куратор? Чи вчитесь на заочному?
Я зрозуміла, що гачок закинуто, цікавість виникла і має перерости в дещо більше і що тепер можу клеїти будь-якого дурня.
І вже сьогодні ані Томочка, ані мій дорогенький Мирослав не зроблять мені жодного зауваження!
Помиляєтесь, загадково промуркотіла я. Вважайте, що я ваш випадковий співрозмовник. А сюди мене занесла доля і… спека: в цих університетських стінах завжди прохолодно. До того ж немає нічого кращого, як погомоніти з випадковими співрозмовниками. Чи не так?
Вони слухняно закивали головами і обмінялися швидкими поглядами. О, я знала, що значить це переглядання: я здалася їм цікавим «людським матеріалом». Чудово!
І я повела далі:
Принаймні я не знаю більшої комфортності, ніж говорити з людиною, яка тебе не знає і якої не знаєш ти. Але мусиш якийсь час перебувати з нею під одним дахом. Це все одно, що розмовляти з Богом. Ви коли-небудь розмовляли з Богом?
Здається, у Мирося відвалилася щелепа, він категорично похитав головою і хотів щось відповісти, але я не дала йому вимовити ані слова, махнула в повітрі рукою і посміхнулася:
Неправда! Немає такої людини в світі, яка з НИМ не розмовляє!
Я не розмовляю, впевнено сказав Мирось.
Неправда. А у кого сьогодні вранці ви просили гарної оцінки? посміхнулась я. Чи скажете, що такого не було?..
Мирось зніяковіло мовчав.
А-а-але ж… від хвилювання Томочка навіть почала затинатися так само, як я. Але ж Бога немає.
Я знову зобразила котячу посмішку:
Це ви кажете зараз. Після іспиту з політекономії. Цікаво, що ви скажете років через двадцять…
Навряд чи ми змінимо свої переконання, суворо сказав Мирось.
Я подумки розсміялася. Але навіть подумки це вийшло надто голосно: сміх так і стрибав з моїх очей. Згадала, як буквально позавчора він з розумним виглядом переконував Томочку в зворотному…
Люди, що живуть на цій земній кулі, всі різні, продовжувала я. Серед нас є навіть папуаси! Вже не кажучи про різних диваків, злодіїв і збоченців. Є хворі, здорові, мільйонери, жебраки, грішники і святенники, вчені і кретини… Одне слово, можете розвинути цей перелік, як завгодно. Худі і опасисті. Брюнети і блондини. Американці і… албанці. І між всіма нами величезна різниця, часом прірва. Нездоланна прірва у всьому. Але є лише одна схожість: з НИМ принаймні хоч раз говорив кожен! Точно!!! розширила очі Томочка. Вона дивилася на мене з захватом. Мирось виглядав розгубленим. Він напружено шукав аргументів і нарешті вимовив приглушено: І… Сталін… розмовляв?.. Ще б пак! впевнено сказала я, хоча регіт просто душив мене зсередини. Не сумніваюсь була мить, коли він верещав до НЬОГО, мов пацюк! Зависла пауза. Вони напружено осмислювали почуте. Я тим часом поглянула за вікно, де на протилежному боці вулиці висіли плакати з портретами тієї когорти, яку мої батьки шанобливо називали «члени Політбюро». Сказавши «а», треба казати далі, подумала я і продовжувала говорити цілком серйозно: Якби всі вони, вказала рукою за вікно на ті велетенські портрети, одразу знали, що коли-небудь усе ж таки доведеться відповідати, у них би не було таких задоволених пик.
Кого ви маєте на увазі? запитав Мирось, простеживши поглядом за моєю рукою.
Я подумала, що перегнула палицю. Ще здадуть мене до найближчого відділку міліції за розповсюдження крамольних думок серед свідомої радянської молоді.
Я опустила руку і вирішила бути обережною.
Всіх, хто вважає за можливе розпоряджатися чужим життям...
Вони були достатньо заінтриговані. Але збурити свідомість двох студентів-атеїстів не було моєю метою.