Вони дивилися на мене, як на слона, що несподівано з'явився посеред Хрещатика.
Томочка стояла з напіввідкритим ротиком, з якого мило поблискували її білі гострі зубки. В очах Мирося світився захват.
Вони були малі і наївні. І дуже підходили одне одному. А можливо, таку ілюзію створювала красуня Томочка. Принаймні в її присутності Мирось набував значущості і виглядав солідно.
Я бачила, що вони б залюбки поспілкувалися зі мною ще трошки, і вирішила віддати ініціативу в їхні руки. А тому глибокодумно замовкла, відвернувшись до вікна. Вони знову перезирнулися я відчула спиною їхній мовчазний діалог.
За мить вони озвучили його:
Чи можемо ми запросити вас на каву? сказав Мирось.
Відсвяткуємо іспит! з благоговінням в голосі додала Томочка.
Навіть не знаю… з вдаваною неохотою відповіла я. У вас, певно, купа своїх справ…
На сьогодні ніяких справ! весело сказав Мирось. Ходімо! Я пригощаю!
Остання фраза мені особливо сподобалась, адже у мене, як я вже зазначала, не було ані копійки.
І, відверто кажучи, страшенно хотілося випити кави...
Ми пішли довгим прохолодним коридором на центральні сходи, вкриті затоптаною килимковою доріжкою.
Я мимоволі поринула в цю призабуту наелектризовану атмосферу іспитів, коли здавалося, що твоє життя залежить від легкого розчерку в заліковці. А весь час до здачі ходиш на ватяних ногах, язик в роті розпухає від жаху. Хода моїх супутників була легкою: вони вижили!
Краєм ока я помічала, як Томочка весь час намагається вхопити Мирося за руку, а він з лагідною відстороненістю потискає і відпускає її тендітну лапку.
Пробившись крізь спітнілі натовпи студентів, ми нарешті вийшли на перехрестя. Мирось кивнув на протилежний бік там на перетині вулиць містився гастроном. Біля нього купчились різного роду громадяни, здебільшого ті ж студенти, що відбули навчальні тортури.
Я зрозуміла, що гастроном і є та «кав'ярня», де ми мали випити каву. Інших кав'ярень поблизу не спостерігалось.
Зайшли досередини. Біля прилавку вилася довга вервечка спраглих. Обслуговувала одна продавчиня в біло-сірому халаті і грайливій накрохмаленій короні в збитому коконі волосся.
Вона нагадувала багаторуку індійську богиню Калі, адже одночасно виконувала купу справ. Зі здивуванням я помітила, що кавового апарату тут немає лише широка металева таця з розігрітим піском і десяток-другий маленьких «турок».
Приймаючи замовлення, продавчиня кілька секунд поводила «турками» в піску і майстерно відривала їх від цієї «пательні» рівно в мить кипіння, розливала по філіжанках з відбитими ручками (мені пояснили, що ручки філіжанок працівники гастроному псували навмисно, аби їх не крали). Одночасно продавчиня нарізала по два-три шматочки ковбаси чи сиру величезним кинджалом, загортала їх в цупкий сірий картон, зважувала на вагах, брала гроші, відраховувала здачу, відмірювала на око по п'ятдесят-сто грамів горілки, розливала в чарки коньяк, перегукувалась з завсідниками закладу, приймала товар тістечка у великих картонних ящиках, підписувала накладні.
Гамір в черзі стояв неймовірний. Щасливці виринали з натовпу, несучи в руках паперові квадратні тарілки зі своєю здобиччю, і прилаштовувались з ними на високих круглих стійках-столиках, через які в гастрономі взагалі не було де яблуку впасти.
Мирось вказав нам очима на вільні місця довкола стійки, а сам пірнув у натовп. За моїми розрахунками, стояти йому випадало не менше сорока хвилин.
Так ось що означає тут «запросити на каву», подумала я. Вся ця атмосфера здавалася мені екзотичною.
Ми з Томочкою пробилися до стійки і зайняли ліктями побільше місця. На нас гнівно засопіла парочка синюшного вигляду, що поглинала з картону ковбасу, густо намащену гірчицею. З-під столу вони розливали у філіжанки горілку, яку, вочевидь, принесли з собою.
Побачивши мою розгубленість, Томочка підбадьорила мене:
Тут чудова кава! А черги завжди. Не зважайте, ми вже звикли. Інше місце далеко. Та й не таке комфортне...
Отже, для них це було звичне і комфортне місце.
Нормальненько...
Запах розпеченого асфальту, рукотворна кава, ці побиті вищерблені філіжанки з розчерком «Общєпіт», хтиві роти, що припадали до кружалець рожевої, мов попка немовляти, ковбаски, шурхіт промасленого коричневого картону, тихий спів за однією з круглих стійок, блаженні вирази облич, об'єднаних під дахом цього доісторичного «сільпо», все говорило про миті безхмарного і бездумного щастя, де немає місця боротьбі за життя, де завтрашній день гарантовано схожий на минулий. І через те єдина радість ось так пити каву в гастрономі на розі вулиць, гомоніти і мати на те час. Купу часу, видовженого, мов тінь після полудня, часу безкінечного і не напакованого, мов валіза, мільйоном справ. Часу, що зупинився і стоїть, мов пам'ятник посеред скверу, і не може зійти зі свого п'єдесталу, аби сказати: «Поховайте та вставайте…»
Хвилі запахів і звуків накривали мене з головою.
Вам зле? почула я турботливий голос Томочки.
Я поглянула на неї і в черговий раз замилувалась її вишуканістю, жіночністю і схожістю на голлівудську кінозірку 50-х.
Але серце стислось від жалю. Я таки не помилялась: ані тепер, ані потім в ній не було жодної зазубринки, що за них полюбляють чіплятися чоловіки. Це ніжне створіння, що стояло переді мною, думаючи, що знайшло собі оригінальну і освічену співрозмовницю, вже відтепер було приречене на самотність. Через свою правильність запеклої відмінниці? Надмірну відданість першому-ліпшому? Через легковажність свого обранця? Через брак досвіду? Через мене???
Треба негайно виправляти ситуацію! Доки Мирось стоїть в черзі, витираючи спітніле чоло бездоганно складеним в чотири рази носовичком.
І я поставила питання руба:
Ви його любите?
Томочка перелякано зиркнула мені в очі і ніяково опустила погляд в кавову калюжу на столику, ніби хотіла остудити. Вона не звикла відповідати на такі прямі запитання.
Мені так закортіло говорити правду, правду і лише правду, що я вже не контролювала себе:
Дорога моя, доки не пізно, тікайте від нього. Цей хлопець промучить вас все життя, до старості, до безвиході. Одружиться з молодою лише тому, що вона носить коротесенькі спідниці і брутально плюється крізь зуби, а ще тому, що з нею гарно займатися сексом. А ви будете носити пиріжки йому та його дружині й ніколи не дізнаєтесь, що таке справжнє щастя. Вам буде здаватися, що воно запечене у ваших пиріжках разом із печінкою, грибами чи сиром. Між вами немає нічого спільного, крім підпису викладача у заліковках. Це єдине, що вас об'єднує. Повірте, я знаю, що кажу. Вважайте, що я провидиця, гостя з майбутнього, відьма, старша сестра, стерво, байдуже! Тільки тікайте. Бо бачити ваші чесні довірливі очі нестерпно навіть мені… Вона стояла, низько опустивши голову. Незбагненний галас в гастрономі не заважав їй почути кожне моє слово, сказане досить тихо. Я знала, що вона мене чує. Більше того, згодна майже з кожним словом, ніби давно чекала на нього. Потім вона зробила дивну річ притисла долоню поміж своїх грудей і лише тоді підвела на мене досить спокійний погляд, котрий, відверто кажучи, збив мене з пантелику. Але заговорила вона уривчасто, з великими паузами, ніби у неї пересохло в роті. Тут… сказала вона, маючи на увазі місце, до якого була прикладена її долоня. Тут є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа… Я намагалась йти, але… але тоді вона теж іде. І не повертається. А тут лишається діра. Наскрізна. Аж вітер свище… З величезним здивуванням і без своєї звичайної зверхності я зазирнула в її очі в них жеврів біль того кохання, яке усвідомлює свою безвихідь і разом з тим погоджується з нею, бо не може, не вміє жити інакше. Чому я раніше цього не помічала? Як могла підсміюватись? Невже наша кумедна і доброчесна Томочка теж мала цей дар? Тільки для неї він не був таким добрим і благодатним, як для мене. Ось як буває… Лише тепер можу собі уявити, як вона страждала, коли почали справджуватись мої щойно вимовлені «пророцтва». Відчула провину перед нею, яка завжди здавалася мені ефемерною, адже з роками вона, певно, навчилася гасити цю жарину болю ніби дійсно пустила весь її жар на випікання своїх смачних пиріжків. Знову подумалось про те, що, якби Мирось не закохався в мене, Томочка б досягла своєї багаторічної мети. А чи була я для нього такою вже ідеальною парою? Я, що ніколи не могла вислухати його глибокодумних міркувань до кінця, погано готувала, не приділяла уваги родинним ритуалам… Дивні гримаси долі. Це ми з ним були різні! А Мирось просто сліпим. Вибачте, сказала я, поклавши свою руку на її, я не мала права так говорити з вами. Вона посміхнулася до мене: Нічого. Ви така дивна... Ви з тих, які подобаються Миросику. Я б хотіла бути такою… Якою? Вона помовчала, підшукуючи слова. Сміливою… Незалежною… Ну так і будьте! сказала я. Тобто? не зрозуміла вона. Якби я зараз була на вашому місці, не чекала б ані хвилини в цьому гадючнику! Втекла б! Ще й змусила б себе добре пошукати!