Від їхніх голосів у мене задзеленчало в голові, мов її переїхало два трамваї.
Я обійняла їх обох, погладила по головах.
Відчула, як запищало у вухах, падав тиск.
Ніко, дівчинко, я піду трохи посплю… спроквола сказала я.
Добре. Але я прийду до тебе, коли ти виспишся, підморгнула вона.
Здіймалась сходами на свинцевих ногах, засинаючи на ходу. Треба щось сказати домашнім, якось пояснити свою відсутність цієї ночі. Хоча не думаю, що їх це сильно хвилювало.
Двері відчинив батько.
О, а ми вже думали, чи не пропала наша квартирантка! посміхнувся він.
Довелося ночувати в інституті, пояснила я. Досліди затяглися. Треба було робити купу діаграм… Безсонна ніч.
Я ледь ворушила язиком. З кухні виглянула мати.
Вечеряти будете?
Від втоми, котра несподівано зрушилась на кожну клітину мого тіла, я б не змогла проковтнути ані крихти. Тому я подякувала і попросила одного: спати. Вона знизала плечима і вказала на кімнату:
Будь ласка. Кімната поки ваша. Відпочивайте…
Я була щаслива, що зараз не доведеться ворушити язиком, і поплелася до ліжка.
Причинила двері і впала, не роздягаючись…
З 7 на 8 червня
Слухай, Ніко, можеш принести щось поїсти?
Дівчинка, як і позавчора, сиділа на моєму ліжку. Вона радо кивнула і навшпиньках в темряві пішла до кухні. Повернулась із кавалками хліба і сиру.
Я аж слину проковтнула разом з язиком. Ми роздерли на шматки хліб, мов звірі, поділилися і почали жувати.
Фух! Я відкинулася на подушці.
Вона тихо засміялась. Звісно, вона теж полюбляла їсти вночі.
Гарно було на дачі? запитала я.
Гарно. Ми спали в гамаках! А що робила ти?
Я замислилась, як відповісти на це складне запитання. Нічого вигадувати я не хотіла.
Я знайшла людину, в яку закохалася з першого погляду, сказала я.
Ви одружитесь? з тривогою запитала вона.
Ми не можемо одружитись, сказала я.
Чому?
Тому що… Я не знала, як відповісти їй на це запитання, і замовкла.
Вона прискіпливо дивилась на мене, і її очі світилися в темряві, мов у кішки.
Чому, чому???
Тому що зараз я для нього надто маленька… сумно посміхнулася я і поворушила її волосся. А потім, коли я виросту, він буде для мене надто дорослим…
Хіба це заважає любити? здивувалася вона.
Цим запитанням вона загнала мене в кут. Я мовчала. Вона притислась до мене і прошепотіла в саме вухо: Я тобі теж скажу дещо… Ярик, дурний, думає, що одружиться зі мною, коли виросте. Він вчора сам про це сказав. Але я розкрию тобі секрет: коли я виросту, то одружуся тільки з Богданом Ігоровичем!!! Знову цей Богдан Ігорович, з жахом подумала я, але спробувала не виказати жодним рухом своєї огиди чи здивування, хоча це повідомлення мене неприємно кольнуло, аж холод пішов до шлунка. Якомога спокійніше я сказала: Але ж він надто дорослий. Коли ти виростеш, він, певно, вже… Ну, розумієш? Його вже може не бути на світі… Вона вмить сильно вхопила мене за обидві щоки, стисла так, щоб я не могла більше вимовити ані слова. Ні! Ні, сказала вона, не кажи так! Я злякалась, що засмутила її, і поквапилась відступити: Це я сказала, не подумавши. А цей Богдан Ігорович знає про твої плани? Звісно, ні, зітхнула вона. Мені хотілося дізнатися якомога більше. Одне запитання нестерпно мучило мене: якщо припустити, що цей блазень в чорному капелюсі дійсно не має до моєї вади жодного стосунку, то хто тоді? Адже я пам'ятаю цю чорну тінь і свій жах, відчай, огиду, істерику цілий букет почуттів, що вилились у душевну руйнацію. Згадаю навіть липку кров на своєму обличчі і долонях… Але тепер, коли Ніка так спокійно і з такою ніжністю говорила про винуватця всього цього, я нічого не могла збагнути. Невже він міг бути таким підступним розповідав байки, дурив безборонній дитині голову, аж доки не досяг своєї мети? Ну от бачиш, сказала я, якби він знав про твої плани, він би посміявся.
Напевно, що так, серйозно відповіла вона і знову додала те саме: Але хіба це заважає любити?
Добре, мабуть, я чогось не розумію, зітхнула я. Дозволь, я завтра сама познайомлюсь із твоїм другом ближче. Можна?
Можна.
А де він мешкає? Ти була в нього? Про це я запитала з деяким острахом, боячись почути впевнену відповідь, адже в голові попри мою волю малювалися огидні і жахливі картини зваблення дитини в лігві самотнього збоченця.
Ніка назвала адресу це був будинок за квартал від нашого і додала:
У нього на вікні стоїть порожня клітка в ній жила канарка. Потім померла. А клітка досі стоїть…
Принаймні тепер я знала, де його шукати, куди викликати міліцію.
Але зараз ніяких підстав для того я не мала.
Що ж, почекаємо…
З'їдений похапцем бутерброд робив свою справу мене почало хилити на сон, голос дівчинки долинав мов крізь вату, її фігурка розпливалася перед очима, тоншала, перетворювалась на дим. Натомість бачила обличчя Івана, потім сповнені смутку очі Томочки, відсторонену посмішку Миросика, потім знову відчувала на своєму гарячому чолі дитячу руку: «Ти така гаряча. У тебе температура?..» Голоси…
Це голос мами: «Ти така гаряча…», ні: «Вип'єте зі мною?»…
ЙОГО голос: «Я знав, що ти коли-небудь прийдеш…»
Голоси бриніли у вухах, наповзаючи один на інший.
…є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа…
…ви коли-небудь розмовляли з Богом?
…ми спали в гамаку!!!
…хіба це заважає любити?..
Я поринула з головою в море гарячої ртуті, кожна краплина якої відскакувала від пальців, перетворюючись на купу дрібних щільних кульок.
У кожній знущально посміхався відбиток мого викривленого обличчя.
Ніко! Хочеш, я розповім, що буде з тобою? Зовсім скоро, якщо я зараз не допоможу тобі? Не буде ніяких фей, метеликів і добрих гномів! Так що гартуйся вже зараз. Вже за пару років… дай-но пригадаю дату… ти лежатимеш на підлозі загальної спальні на дванадцять ліжок побита і накрита мокрим простирадлом.
І нікому про це не розкажеш, адже розказати це розписатися у власній слабкості, краще по черзі вбити противників. Повільно і по черзі. Але тобі це не вдасться, адже тебе переведуть до іншого інтернату, потім до школи. Інтернат це фронт, де все зрозуміло одразу, школа «мирне життя», в якому важко визначити своїх ворогів.
Ще?
Буде купа стосунків. Ти завжди будеш пертися на ті проіржавілі перетинки і стрибати з них вниз головою. Потім отримаєш все, принаймні так тобі буде здаватися, візьмеш свій реванш у життя. І для тебе настане суцільне «теперішнє», без жодних сентиментів. І тобі стане тісно, адже ніхто не задоволений тим, що відбувається в «теперішньому часі». В тому даному сьогоденні, котре майже завжди здається суцільним хаосом, безладом і цілою низкою невирішених питань.
Усе теперішнє темне і миготить перед очима, як зіпсований екран телевізора. Щоденно ми намагаємось упорядкувати у своїй голові все, що відбувається, потрактувати так, як можемо і вміємо, так, як нас вчили, розікласти все по полицях. Але «по полицях» розкладається лише минуле і майбутнє. Минуле тому, що в ньому вже все відомо. Його можна прикрасити так, як хочеться. Адже хто перевірить, чи так воно було насправді? Свідків немає… Майбутнє розкладати приємніше, адже воно з царини мрій, фантазій і перспектив. У ньому ти завжди на коні і завжди приймаєш вірні рішення. Байдуже, що ніколи їх не виконуєш. Адже майбутнє в певний час стає теперішнім тим же хаосом і тією ж низкою запитань. А як бути, коли минуле стає теперішнім, але все одно ти не можеш використати в ньому набутий досвід? Аж доки станеш перед вибором: вбити цю маленьку дурепу і лишитися тут з тим, на кого так давно чекала, чи зникнути самій? Іншого вибору немає «Болівар не витримає двох»... І це вже цілком зрозуміло: тобі дано один шанс на кілька днів.