В глибині душі я розуміла, що схильна довіряти дівчинці. Але мусила все перевірити.
Якщо чесно, я вже страшенно хотіла додому. От поговорю з ним, викину капець і побіжу назад, до свого помешкання з «євроремонтом» і білбордом навпроти вікна «Купуйте італійську плитку зараз, завтра буде пізно!»…
Завтра дійсно може бути пізно, подумала я. Адже «час Х» невмолимо наближався. Думати про це було страшно. Не тільки через смерть Ярика, що її, невідомо в який спосіб, мушу відвернути.
Я сиділа і дивилась на вікно з мертвою кліткою, мов мисливець у засідці. Нехай би він сам вийшов зі свого лігва! Саме вранці старі люди зазвичай вирушають по магазинах, поки немає черг.
І він дійсно вийшов.
В тому ж самому капелюсі і довгому літньому, не дуже доречному в цю спеку плащі. Поозирався майже так само, як я, ніби мав ступити з човна на сушу.
Я перебувала на видноті, і його погляд одразу зупинився на мені, взяв на приціл і тримав кілька секунд, аж доки я зіщулилась, зменшилась, мріючи перетворитись на невидимку.
Але було запізно.
Він попрямував до лави.
І що ближче підходив, то більше калатало серце я впізнала цю ходу, цей капелюх і ці світло-блакитні очі, якими він оглядав сімох дівчаток багато-багато років тому.
Доброго дня, пані! сказав він, торкаючись краю свого капелюха. Я гадаю, що ви прийшли до мене?
Це звернення мене не здивувало, адже вже стало звичним.
Хоча уявляю, як це «пані» звучить з його вуст десь у магазині.
Вірно, суворо підтвердила я.
І, гадаю, через дівчинку? посміхнувся він.
З-з-звісно! І я…
Розумію, випередив він мою наступну репліку, вас непокоїть наше спілкування. Що ж… Нарешті про неї є кому подбати…
Я не думаю, що вона потребує чиєїсь опіки, старанно вимовляючи кожне слово, промовила я. І, погодьтесь, ваше, так би мовити… спілкування виглядає досить дивним. Якщо не сказати неприродним! Що спільного може бути між такою дорослою людиною, як ви, і дитиною?
Він розсміявся:
Але ж кажуть: старе, як мале!
Не лукавте. Ніка показувала мені світлину, яку ви їй подарували. Навіщо ви забиваєте їй голову своїми байками? Вона і без того досить нервова дівчинка, погано спить. Дуже погано...
А ви їй хто? увірвав він мене.
Я кілька секунд обмірковувала відповідь і все ж таки вирішила уникнути і брехні, і правди, тому невизначено мугикнула:
Я квартирую в її батьків…
А я гадав, що ви родичі, розчаровано сказав він і додав: У вас однакові очі.
Він був єдиним, хто це помітив.
Можливо, згодилась я. І саме тому мене турбує ця дитина і ваші стосунки. Скоро я мушу їхати, й мені не хотілося б залишати її в небезпеці. Так що майте на увазі: перед тим як поїду залишу заяву в міліції. Так, про всяк випадок.
Я думала, що він злякається. Але він поглянув на мене з дивним виразом жалю на обличчі.
В міліції я давно на обліку. Певно, ще з кінця сорокових… Можете заспокоїтись, ваша заява спрацює якнайкраще. Вони на неї тільки й чекають. Пишіть, якщо це принесе вам заспокоєння. Дякую, що попередили! Як то кажуть, «попереджений значить озброєний». Раніше про це не повідомляли.
Він знову торкнувся пальцями крисів свого капелюха, посміхнувся і вже збирався підвестися з лави.
Я розгубилася. Моя погроза виглядала якось підло, враховуючи його поведінку і приязнь, з якою він на мене дивився. До того ж розмова, яку я повела, здавалася мені штучною, ненатуральною так могла б говорити з ним тітонька Ніна чи навіть жінка-Весна, тільки не я! Не я, котру захльостували емоції і почуття. Що я прийшла доводити що я «буду скаржитись», як остання обивателька? Але на що?
Я мовчки торкнулася рукава його плаща, мовляв не йдіть. Але що говорити далі не знала…
Він заговорив сам. Так, ніби продовжував свій внутрішній монолог.
Ця ваша дівчинка… В ній є щось таке, чого немає в інших. Справа навіть не в тому, що вона нагадує мені минуле, хоча це для мене дуже важливо… Певно, якщо вона показала світлину, то я можу говорити з вами, як з другом.
Я кивнула, і він повів далі.
Все життя а воно було надто довгим я відчував себе білою вороною. Особливо гостро в юності, яка припала на досить неромантичні часи…
Але жодні часи не мають влади над тією вдачею, з якою ти приходиш в цей світ, чи зі срібною ложкою в роті, чи з непереборною жагою пізнання.
Він говорив так, ніби переповідав якусь історію, і голос його був тихим. Але таким, за яким хотілося йти, не обертаючись, йти, мов у сні чи в гіпнозі.
Тепер я розумію, що кожним словом і кожною інтонацією він повертав мене туди, де був мій справжній дім, в химерні звивини судин і нервів, схожих на доісторичні ліси, де в кожному стовбурі пульсує жива і гаряча кров.
Особливо яскраво відчула це після того, як зрозуміла: його розповідь не буде історією «пересічного радянського громадянина», від якої почну позіхати на третій хвилині.
«Срібну ложку» мені запхали до рота одразу після народження, адже батьки були заможними. Мали маєток під Черніговом і давній родовий герб. На тій «срібній ложці» була викарбувана моя майбутня кар'єра успішного адвоката. Але ось шалена жага пізнання, яку я умовно називаю словом «літати», вкладаючи туди всі можливі сенси, притаманні цьому поняттю, не давала мені спокою, мов малярія.
Із заздрісною періодичністю, яка залежала чи то від місяця уповні, чи якихось інших внутрішніх і незрозумілих біоритмів, мене починало трусити, мов у лихоманці, від всього звичного і буденного, що оточувало мене. Запахи маринованих грибів і варення, побрязкування столових приборів, чемні розмови з додаванням іноземних слів, неспішний шурхіт коліс візка по бездоганно круглому дрібному гравію алеї, пухкання корків шампанського, усмішки панянок, мереживні носовички з вензелями, примірки карнавальних костюмів, розмови про освіту селян і майбутні зміни в суспільстві все це фізично гнітило мене, ніби я був рибою, випущеною в болото. І я стрибав мов навіжений, намагаючись вхопити ротом хоча б ковток свіжого повітря.
Шалена жага жити захльостувала мене. Будь-яке коливання повітря, сторінка книги, новий запах, що линув з-за паркану, невибагливий мотивчик шарманки, віддалений наспів кочівників-циган, навіть споглядання ярмаркових картин кликали в путь.
Мені треба було самому пізнати всі стихії море, ліс, гори і те, на що здатен, поки смерть не відібрала можливість рухатись. Чомусь вже в дитинстві мене душив страх близького кінця і кожен день я проживав, як останній, з відчаєм констатуючи, що і цього дня лишився на місці...
Нарешті, ледве мені виповнилося сімнадцять, я таки втік з дому. Пішки дістався аж Камчатки, вступив до артілі, що мила золото. Не обтяжуватиму вас подробицями вони гідні кількох томів! Але я ніде не залишався надовго навчався одного і одразу брався до іншого. Якийсь час мене захопили мандри разом з циганським табором, потім потягло до моря, і кілька місяців я служив на рибальському човні в Балаклаві, ненадовго осів у Херсоні, де працював у фарбувальній майстерні, друкувався в місцевих «Відомостях», писав вірші, і в залежності від заробітку міг жити і в найбіднішій хаті рибальського селища, і в готельному номері великих міст. Гроші йшли до мене, мов риби в нерестову пору, але ніколи не залежувались в кишенях. Я був щасливчиком. У тому розумінні, що, зустрічаючись із людьми, приносив їм удачу. Чому так виходило не знаю. Але після кожної зустрічі зі мною справи у людей йшли вгору. Це стосувалося будь-чого у дрібному і великому, від добрих уловів до отримання великих фрахтових замовлень. Тільки собі я не міг принести втіхи, адже згодом і цей світ став для мене замалим. Я дорослішав і починав розуміти, що мені не вистачає тих, з ким міг би розділити свої думки. Здебільшого люди хотіли грошей і не розуміли, як можна відмовитись від чистих простирадл і кар'єри в юриспруденції. Тим більше маючи вдачу і репутацію щасливчика! Але попри це мене все одно не попускала «душевна малярія» і часом я відчував ту саму задуху, що і в себе в маєтку. На якийсь час мені здалося, що вона може пройти завдяки вітру революції, котрий здіймався над просторами країни. Схильний до романтики і авантюр, я вступив у партію соціалістів. Але не сприйняв руйнацію, котру несла ідея загальної рівності. Крізь решето того драного рядна, на яке поступово перетворювалась реальність, із усіх щілин полізло те, що доти перебувало на дні, всі людські вади, а разом з ними бідність, голод, руйнація на тлі пустослів'я про створення нового світу. Але я вже знав, що мені потрібно. Адже знайшов учителя. А разом із тим спосіб вгамувати мою душевну малярію. Я почав шукати не себе в світі, а світ у собі і людей того ж складу, що і я.