Навряд це вийде, сказала я. Справа в тому, що подумки я не можу повернутися туди, звідки все пішло шкереберть. На жаль, я роблю це досить часто, але безуспішно. А повернутися саме на те місце неможливо за ці роки його розбудували і воно геть змінилось.
Але щось мало залишитися? не здавалася стара. Сквер, стежка, хоча б одне дерево…
Не впевнена. Можливо. Хоча, відверто кажучи, мені б не хотілося туди повертатися. Я не була на тому, як ви кажете, «місці» сто років. І такого бажання не маю.
От бачите! чомусь зраділа стара. Значить, воно вас досі бентежить! А це означає, що якимось центром мозку ви ще досі там. І це дуже добре. У вас є шанс.
Розмова почала мене втомлювати.
Особливо після цього її «рецепту». А ще я боялася, що вона почне мене розпитувати. А з мене було досить того, що я сказала Олежикові. Стара ніби відчула мить відчуження і першою важко підвелася з лави. Я допомогла їй. Голуби спурхнули і сірою хвилею відкотилися від наших тіней, що виросли над ними. Я ще раз оцінила тактовність цієї старої жінки. Вона знову уважно і серйозно поглянула мені в очі і повторила:
У вас є шанс. На все.
Добре… невизначено сказала я.
Чи добре, чи погано не знаю. Згодом самі дізнаєтесь. Якщо захочете. Дякую за приємне спілкування і… за яблуко.
Вона вже відступила на два кроки, збираючись йти.
Перепрошую, зупинила її я. Ми не познайомились… Я нечасто буваю в цьому сквері, але, якщо раптом ще раз буду тут, було б приємно знову поговорити з вами…
Стара повернулася.
Мене звуть Аделіна Паулівна…
Вона кивнула головою і пішла.
Я навіть не встигла назвати себе. Тільки подумала: цікаво, як звали її батька Пауль, Паоло чи просто Павло?..
…Вона лишилася сидіти на лаві.
Сум вливався в неї крізь тонку голку, що завжди стирчала в її судині на руці трохи нижче згину ліктя. Звісно, голка то була її віднайдена для змалювання подібного стану метафора.
Вона знала, що треба терпляче прийняти «дозу», перетравити її, а потім все минеться. Відійде. Розсмокчеться. Попустить.
Знала, як з цим боротися: просто варто поставити собі запитання а, власне, що поганого відбувається?
І відповісти: нічого. Починається літо, відпустка. Їй запропонували нову цікаву роботу. Вона непогано виглядає. У неї є друзі. Дах над головою. Цей перелік позитиву можна продовжувати.
Але… Але чому ця «доза» в небесній крапельниці ніколи не вичерпується?
І доводиться гнівити Бога шукати добра від добра і весь час відчувати себе неприкаяною.
Цікаво, чи мандрує її нова знайома в своє минуле так само, як запропонувала їй? Ніка заплющила очі.
Куди б хотіла повернутися?
За великим рахунком нізащо і нікуди!
А за малим туди, де їй було дев'ять чи десять. І з нею відбувалися різні дива, що дозволяли зухвало вважати себе «не такою, як усі».
Ніка посміхнулась: от коли починаєш думати саме так тоді вибиваєшся зі зграї, в якій тобі затишно і звично. І тоді Бог дає тобі по носі!
Сонце лоскотало обличчя, як у дитинстві, коли її ліжко стояло близько до вікна так, що зранку, особливо влітку, сонце падало на щоки і ніс, лоскочучи їх до «пчиху», ніби його промені були тілесними.
Після тих дотиків включався слух і вона починала чути, як на кухні брязкає посуд і шкварчить олія на пательні. Потім «прокидався» нюх вона розуміла, що мама смажить налисники.
Випірнувши зі своїх нічних польотів, вона в першу ж мить розуміла, що світ належить лише їй. І вона в ньому наче центр. Центр Всесвіту. Все крутиться довкола неї! З таким відчуттям, певно, прокидаються мільйони дітлахів у всіх куточках світу. На якусь мить, що настає вранці на межі сну і прокидання, вони відчувають саме так: я центр Всесвіту, що приготований для мене, як цей налисник.
Можливо, з таким самим відчуттям прокидаються і старі люди. Їм здається, що, розплющивши очі, вони побачать перед собою свою дитячу кімнату і почують, як на кухні смажаться налисники. Їх смажить мама. І тому вони захищені і несамотні. Зі здоровими суглобами і міцними серцевими судинами. Щоб це відчути, варто лише скинути ноги на підлогу, пробігти босоніж на кухню, і, сміючись, стягнути гарячий млинець зі столу, і помчати назад, під ковдру, під лоскіт сонячних променів. Але ця мить минає. І вони розуміють, що «звісити ноги з ліжка» неабияка робота.
…Тому їм нічого не залишається, як годувати голубів і роздавати дивні, нікому не потрібні поради.
А може, з поваги до старості все ж таки скористатися нагодою і дійсно з'їздити туди, де жила раніше?
По-перше, цікаво побачити, як там все розбудували, по-друге, все ж таки це ж не в іншу країну мандрувати лише кінцева метро і три зупинки тролейбуса. Далеченько, але час є.
Звісно, я не збираюся займатися самокопанням, я не мазохістка. Але цікавість до свого найпершого в житті помешкання час від часу виникає у кожного. І в цьому я нічим не відрізнялася від інших. Чому б не задовольнити її сьогодні?
Як сказала Аделіна Паулівна «маю шанс».
Ш-ш-шанс...
А ще маю час і певний настрій.
Я рішуче підвелася і пішла до метро, долаючи деякий спротив організму: тривога, котра скрутилася десь на рівні шлунка, ворухнулася і я відчула легку нудоту. Дурна звичка не снідати, подумала я…
Доїхала на метро до потрібної станції. Тоді, тридцять років тому, вона була, здається, кінцевою, а тепер після неї набудували ще сім. Ледь не проїхала. Перейшла на тролейбусну зупинку. Вона залишилась на місці. Тільки тепер до тролейбуса додалися маршрутки. В яку з них сідати, я не знала, тому дочекалася звичного сьомого маршруту…
Можна було доїхати і на таксі, але, відверто кажучи, не могла згадати назви вулиці вона давно вже змінилась.
Одне слово, я вийшла на третій зупинці і роздивилась довкола. Скрізь височіли новобудови. Як я і передбачала! Все заасфальтоване, зацементоване, запаковане в пластик і метал.
Сучасний «спальний район» для тих, хто має автівки.
Але побачене не викликало жодного оптимізму. Замість затишних зелених двориків і зворушливих п'ятиповерхових «хрущовок» бачила перед собою голомозі башти на двадцять поверхів, довкола яких не було жодного дерева.
І жодної живої душі.
Спека позаганяла всіх під кондиціонери.
Одразу пошкодувала, що приїхала. Вирішила пройтися трохи вперед, пригадуючи, де б мав стояти мій колишній будинок, а потім якнайшвидше взяти таксі.
Йшла, примруживши очі, адже сонце невблаганно сліпило навіть крізь «поляроїди».
Від зупинки треба було пройти трохи вліво, завернути за ріг, де колись росло дерево, під яким стояла лавка.
Ще не завертаючи, загадала, що дерева за ним не побачу, тут взагалі не було дерев, то хіба могли залишити мого «стариганя»?
Стежка була новенькою, щойно заасфальтованою, і тому я вирішила заплющити очі зіштовхнення з невідомим об'єктом у цій урбаністичній пустелі мені не загрожує, а от одразу не побачити дерева було б прикро.
Хороше було дерево. Моє…
…Дерево дійсно належало їй.
Їй одній.
І більше нікому.
Хіба що Ярик був причетний до великої таємниці: якщо прикластися до стовбура вухом, можна було почути, як всередині лунають голоси, записані на спіральних смужках, мов на вінілових платівках. Ніка уявляла, як багато тих «платівок», щільно припасованих одна до одної, аж до самої крони, як змішуються і зливаються звуки, накладаючись один на інший. Вона запевняла Ярика, що може запросто розшифрувати їх усі. Прикладалась вухом до кори, виставляла палець «Тихо!» і Ярик нетерпляче завмирав поруч. А вона, витримавши паузу, починала переповідати безліч історій, почутих зсередини.
Якось, наприкінці другого класу, в останній день занять, їм видали перше в житті важливе посвідчення з золотими тисненими літерами на «корочці» «Зелений патруль». Кожен з учнів здав по дві копійки першого внеску, вчителька поставила свій розчерк в графі «Сплачено» і шкільну печатку.