Отже, вона не була лісовою істотою чи витвором хворої уяви. Цілком реальна дівчинка десяти років.
Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить, піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.
Коли ти повернешся? запитала вона.
Коли навчуся жити так, як ти, «не тут»! пожартував я.
Вона кивнула і пішла.
Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я в інший…
…Він замовк. Здається, навіть дерево, що височіло над нами, затамувало подих. Я боялася, що він припинить розповідь, адже виглядав втомленим.
Ви навчились? запитала я, ледь стримуючи незрозумілу тривогу.
Про це можна було й не питати, але я хотіла, аби він швидше перервав паузу.
Ви здогадливі… посміхнувся він.
Я бачила, яке зусилля над собою зробив, аби знову заговорити.
Колись про ті часи писатимуть книги і дослідження і все стане на свої місця. Ви доживете до них. Світ здригнеться, і дороги назад не буде. Колись…
Але тоді ми мусили жити в запропонованих умовах. А вони були страшніші за найстрашніший сон. Та в цьому сні ми мусили жити, адже життя одне.
Словом, я зареєструвався в тому «Комбіді». Мешкав разом із багатьма іншими членами комуни в своїй колишній спальні. Спав разом з іншими покотом на підлозі, втупившись очима в стелю з облупленою і обстріляною ліпниною. Безносі янголи і сліпі купідони не впізнавали мене. Здавалося, що я просто заблукав у часі і треба лише перетерпіти, перечекати, доки зійде туман, а разом з ним зникнуть ці всі «продзагони», «продрозверстки», «комбіди» та інша диявольщина, налаштована на руйнацію.
Одного разу мене послали на хутір той самий, з якого була та дівчинка.
Марія…
Я знову побачив її.
Вона була вже доросла. Але я одразу упізнав її. І вона упізнала мене. Ми пішли одне одному назустріч так, ніби я щойно повернувся «з того краю лісу», а вона просто швидко виросла.
Ми продовжили перервану тоді розмову без жодних здивувань.
Ну, і як там у світі? з посмішкою запитала вона.
В цю мить я відчув, що лещата, в яких перебувала моя грудна клітка, послабили свій тиск і в неї входить повітря, запах якого здався мені таким свіжим і густим, як аромат першого травневого меду.
Завтра сюди прийде продзагін… сказав я.
Так відбулася наша остаточна зустріч.
Ми почали жити так, як уміли, «не тут».
На човнах і в палацах, на вершинах гір і в садах, в усіх можливих і неможливих часах та вимірах!
В Зальцбургу обідали з Моцартом, в Руані рятували Жанну д'Арк, в Африці полювали на тигрів, ловили рибу на березі Тихого океану і щоночі спостерігали, як небесні світила збираються в хорали, щоб проспівати для нас свою осанну.
Ми жили так тисячу років. Я шкодував лише про одне: що мої десять років з цієї тисячі не належали їй, що я втік на «той кінець лісу», не розуміючи, що найголовніше давно вже зустрів на своєму шляху саме тут, у себе під носом. Якби…
Якби знати, я б подарував їй десять років реального щастя у вигляді… тарілки з курячим бульйоном і шматком білого хліба, про які ми забороняли собі говорити.
Вона танула у мене на очах, і, хоча від того ставала все красивішою, я не міг цього допустити. Я знав, що десь у стінах маєтку має бути золото. Ретельно ховаючи від інших свої наміри, я планомірно обстукував кожен міліметр свого колишнього помешкання. І одного разу натрапив на глухий звук, що линув від давно вмерлого каміна.
У мене з'явилась мета: дістати нам документи і виїхати звідси, адже на дорогах все частіше зустрічалися тіла померлих від голоду, а більшість сільських хат стояли порожніми від них пахло свіжою смертю.
Я сказав, що повернусь якнайшвидше, і однієї ночі пішов до міста, щоб виміняти дорогоцінності на важливі для нашої втечі папери. Золото могло робити чудеса. Але мені це тільки здавалось…
Я здобув лише один кусень хліба.
Повертався, не знаючи, як погляну в її сині очі. Чи то час йшов повільно, чи мої ноги стали ватяними, але повернувся пізніше, ніж обіцяв. Останні кілометри до села дотягував ледь не рачки і що ближче підходив, то більше розумів, що, на відміну від мого сприйняття, тут час скакав, мов шалений вершник на збожеволілому коні: небіжчиків на дорогах побільшало втричі, а хати вже тхнули застарілою смертю, мов розриті могили.
І скрізь кружеляло вороння.
Вона теж лежала на дорозі. В роздертій сорочці і без своєї розкішної коси, ніби якийсь звір роздер її на шматки, просто так, заради забави. Тепер вона дійсно була не тут.
Я ліг поруч.
І ми лежали так ще тисячу років.
Різниця між нами була лише в тому, що їй вже було добре…
Потім було різне, до якого мені стало байдуже.
Я воював у штрафбаті, відсидів у Печорському таборі, смертельно хворів, наривався на ножі. Але чомусь завжди виживав я ж був щасливчиком і, як завжди, приносив усім удачу!
Всім.
Крім неї…
Навіть комендант нашого табору після зустрічі зі мною пішов на підвищення. Тоді за мною й закріпилось прізвисько Біт Бой.
Вперше я почув це ім'я щодо себе від бригади жінок, яка працювала поруч із нами на лісоповалі.
Він щасливчик Біт Бой!
Так чи приблизно так пролунала репліка, котра пронизала мене електричним струмом. Хтось із цих сірих, виснажених, зневірених тіней міг знати героя нетутешніх грінівських оповідань!
Я завжди знав істину свого невідомого вчителя: якщо маєш в душі бодай зернину віри в диво, воно приходить до тебе саме рано чи пізно, в горі чи радості, в темряві чи у світлі. Бодай раз у житті воно виростає перед тобою, мов свіжий трояндовий кущ, і обдає своїм запаморочливим і справжнім ароматом.
Такий кущ постав переді мною посеред лютої зими і розпиляних соснових щогл. Хто міг знати про Біт Боя, міркував я в гарячці, зберігаючи в собі і смакуючи, мов вино, той несподіваний аромат свіжих квітів посеред зими.
Я знову, як вчила моя дорога дівчинка, опинився «не тут», і лещата, котрі тепер стали невід'ємною частиною моєї грудної клітки, ще раз послабили свій тиск.
Можна лише уявити, яким було здивування і якої глибини біль, коли я дізнався, що тут, в таборі, на його жіночій частині, перебуває та, у кого було стільки незвичайних імен. Ассоль. Таві Тум. Моллі. Дезі.
Але в одній особі її звали просто Ніна. Ніна Миколаївна Грін. Дружина мого так ніколи і не побаченого вчителя...
І вона була тут! В цьому мороці. В цій знавіснілій «каперні», куди не досягає жоден човен і жодне живе слово.
При першій же нагоді (наша бригада пиляла дрова, а жінки збирали і зносили їх докупи) я знайшов спосіб заговорити з нею, хоча мій язик в шанобі прилип до піднебіння.
Якби не вертухаї так ми називали наглядачів, я мав би припасти на коліно і поцілувати край її куфайки. Але вона все зрозуміла і без цього!
Стільки років я йшов до того загадкового Гріна, але знайшов його в образі цієї жінки з відкритим і добрим обличчям, яку звинувачували у «посібництві німецьким окупантам». Вона також була з тієї невеликої людської зграї, котра вміла жити «не тут».
Поволі, уривками я дізнався про все, що мене цікавило. І реальність співпала з моїм уявленням, тільки вона була ще прекраснішою і більш трагічною. Про все це ви можете дізнатися й самі, якщо захочете... Дивним було те, що, мандруючи країною, я ступав його слідами, але потрапляв у них на два-три кроки пізніше. Якби не ці два-три дні розбіжності в часі, я б міг познайомитись із ним, бути поруч і, можливо, чимось допомогти. Принаймні показати, що він не сам… …Протягом всіх тих років я чув до себе запитання: «Де ти?» Так запитували випадкові супутниці, котрі траплялись на моєму шляху, і нечисельні друзі. Майже таке запитання чув від свого різношерстого начальства на безлічі виробництв, де працював. Так питали сусіди, управдоми, робітниці ЖЕКів, кондуктори, міліціонери, продавщиці, клерки, вахтерки, діти. Навіть моя канарка Царство їй Небесне! часом дивилася на мене своїми оченятами з тим же німим запитанням: «Де ти, де ти, де ти?»