Щось вони довго… каже вона, киваючи на Ярикові вікна.
Ага, каже Ярик.
…Нарешті на подвір'я виходять Ярикові батьки дядько Микола та тітонька Іра.
Тітонька Іра несе кошик з продуктами, дядько Микола весело помахує в повітрі ключами від «Жигулів».
Вони з Яриком навперейми спускаються з пожежних сходів хто швидше добіжить до машини?!
Ну, банда, готові? весело каже дядько Микола і відчиняє дверцята. Залізай!!!
Вони стрибають на заднє сидіння кожному дістається по вікну, сперечатися не доводиться!
Тітонька Іра сідає наперед.
Микола Іванович повертає ключ, авто здригається, і вони одночасно здригаються від радості ура, поїхали!
Стійте. Стійте! Стійте!!! раптом кричить вона.
Що трапилось? кажуть всі водночас.
Тедді! пояснює вона. Я забула взяти Тедді! А я йому обіцяла!
Ярик презирливо гмикає.
Який ще Тедді? питає тітонька Іра.
Це її ведмідь, пояснює Ярик і докірливо зиркає на неї, мовляв, дівчисько воно і є дівчисько.
Але їй байдуже нехай спочатку навчиться так стрибати з турніка, як вона! А Тедді вона не залишить на цілих два дні!
Ну, біжи. Тільки швидше! Чекати не будемо потяг відходить за розкладом! жартує дядько Микола.
Вона вискакує з машини, біжить до під'їзду.
Долає перший поверх, стрибаючи на правій нозі, другий на лівій, на третій злітає на обох, перестрибуючи по дві сходинки.
Відхекується. Тихо встромляє ключ у шпарину: тітка Зоя любить довго спати це вона знає. Колись почула, як та каже батькам: «Якщо мене розбудити зранку, стаю мов звір покусати можу!» З неї досить і того, що тітка Зоя щипається.
Нечутно прокрадається коридором до своєї кімнати. І завмирає від несподіваного жаху: з кімнати, де спить тітонька Зоя, долинають приглушені крики. Взагалі звук йде моторошний, незрозумілий. Схожий на пташиний клекіт.
Зоя вмирає?
Вона розчахує двері.
І бачить щось жахливе: Зоя накинулась на батька і, навалившися на нього безпомічно розпластаного на ліжку, душить його! Вона зовсім гола, і довге руде розпатлане волосся, мов полум'я, стрибає по її круглій білій спині…
Вона кидається на цю ненависну білу спину, кусає, дряпає її.
Відчуває, як руки з довгими пазурами намагаються скинути її.
Зоя вскакує, і вона осипається з її гладкого тіла, мов тирса. Підводиться і знову кидається кусатись!
Ох ти, мерзото! кричить Зоя і киває батькові: Вгамуй її, бо я за себе не ручаюсь!!! Це ж треба таке!
Крізь сльози вона бачить червоне батькове обличчя.
Він ще живий, тільки дуже червоний навіть пурпуровий, ніби перестиглий помідор. Але живий!
Він зіскакує, замотується Зойчиним халатом.
А потім…
Потім відриває її від Зойки. І замість вдячності і захисту вона відчуває його страх, ворожість, огиду, мов він бореться зі змією. Він з усієї сили жбурляє її в протилежний бік. Вона кулею відлітає просто до стіни. Дзвінко цокається головою. Їй навіть здається, що голова розколюється, мов яйце, і все, що знаходиться всередині, стікає по стіні.
В голові дзвонять дзвони.
Дзвін вібрує у всьому тілі.
З носа тече струмок крові. Вперше вона бачить кров так близько. Вона така дивно-яскрава, мов калиновий сік. І така ж рідка. Не така, як в кіно, де кров схожа на мед чи чорнила…
Батько присідає поруч, щосили тормосить її за плечі. Що більше тормосить, то більше лунають дзвони. А крізь них долинає голос:
Скажеш матері приб'ю!
Тітка Зоя височіть над ними, загорнута в простирадло, мов статуя чи примара.
А може, все на краще… каже вона.
Стули пельку, каже батько.
Вона не хоче їх чути.
Голосніше вмикає дзвони. Вони рятують її від цих голосів.
Виривається.
Вона так міцно виривається з його рук, що з носа ще більше б'є червоний струмок. Б'є і потрапляє прямо до рота солоний і гарячий. Вона ковтає і спльовує його. І мчить до дверей, на сходи. Мчить повз заведені «Жигулі», повз здивовані обличчя Ярика і його батьків за склом, повз усе це свято, котре вмить стає для неї чужим. Мчить до арки аби лише швидше зникнути з їхнього горизонту, від їхніх розпитів. Про це нікому не можна говорити! Нікому. Тепер ці дзвони бринітимуть в її голові завжди!
Мчить крізь дворики, ковтаючи горлом кров, здається, вона тече всередині, по самому горлу, як вода. Вона дивиться на вікна, шукає одне з порожньою кліткою…
Влітає на потрібний поверх, розчахує двері, знаючи, що вони завжди відчинені. На порозі над нею змахують крила чорного плаща вона падає в них.
Чорні крила огортають її, здіймають високо в повітря. Вона гойдається в них, мов у гамаку серед листя і зірок там, в іншому житті.
Що з тобою? Що трапилось? Що???
Вона вдивляється в обличчя.
Їй страшно. Вмить світ перевертається і стає ворожим, чужим. Якби бути кішкою забилася б зараз під ліжко.
Я-я-я-я-я… каже вона, а потім просто хапає повітря ротом, мов риба.
Не може вимовити ані слова…
13 червня
…Я-я-я… прокинулась від власного голосу.
Він жив сам по собі і намагався вирватись із гортані чи то стогоном, чи то словом. Від цього стогону і прокинулась. Серце калатало. Я глянула на годинник третя година. Завжди не можу визначитись щодо часу чи настає ранок, чи все ще триває ніч. Зараз мені краще було думати, що ранок.
У квартирі тихо. Мирослав спав в іншій кімнаті. Я почала тихо збиратися: джинси, футболка…
Обережно пробралась до ванної там в нижньому ящику шафи зберігалися інструменти. Я давно не заглядала туди і боялася, що не знайду там потрібного. Але все, що шукала, виявилось на місці досить великий і важкий молоток і купа різних цвяхів. Але цвяхи були тоненькими. Натомість під руку потрапив якийсь грубий гак загнутий літерою «г» і з досить гострим кінчиком. Не пам'ятаю, навіщо він був нам потрібен, мабуть, його лишили будівельники, коли робили ремонт. Я покрутила гак в руці і вирішила, що це те, що потрібно. Гак і молоток загорнула в рушник і поклала в полотняну сумку. Все це робила тихо, в темряві. О пів на четверту вийшла з будинку.
До п'ятої мала дійти до місця раніше не треба.
Сумка з молотком відтягувала плече…
Місто було порожнім, в сірому мареві неба поволі танули останні зорі.
На початку шостої я дісталася околиці, але втоми не відчувала, була зібрана і зосереджена, як ніколи. Всі думки відступили. Боялася, як завжди, лише одного чи зможу перейти лазівку.
Проминула новобудови.
Побачила дерево.
Перехрестилась і зробила крок вперед.
Біль і запаморочення зустріла з радістю: межу перейдено.
Зо п'ять хвилин приходила до тями.
Дворик знову відкрився перед моїм зором. Порожній, порослий деревами, з острівцем палісадника, старою гойдалкою і «грибком». Я втислась у стовбур дерева, оглядаючи дислокацію.
Сині «Жигулі» стояли під під'їздом. Цвірінькнула перша пташка, нагадуючи, що на роздуми немає часу ще півгодини і засвітяться перші вікна, у двір заїде молочний візок, а той єдиний «цвіріньк» перетвориться на суцільний пташиний гамір.
Я витягла інструменти і, оглядаючись, побігла до авто. Присіла в його тіні. Перечекала хвилину чи нікого немає? і встромила гак в шину, обмотавши його рушником.
Тепер треба було вдарити по ньому якомога сильніше. Чи вийде? Шина здавалася залізобетонною. Вдарила. Нічого!
Вдарила ще, прокрутила гак і почула, як з діри почало виходити повітря. З одним колесом було покінчено. Але замінити одне колесо не проблема. Тому приступила до трьох інших. Наступні удари були влучнішими. Мені здалося, що авто «дихає» так голосно, що перебудить увесь будинок.
Молоток і гак я кинула біля нього. Так, як це роблять наймані вбивці лишають зброю біля бездиханного тіла, з тією різницею, що це «тіло» дихало досить інтенсивно і навіть посвистувало, виганяючи з себе залишки повітря.
Добре, що немає сигналізації, як на нинішніх іномарках! Авто поволі осідало.