Чудово! Чотири зіпсовані колеса це не жарт.
Відповзати від машини довелося ледь не навколішки.
Ранок вже вступив у свої права. Сонце лоскотало крони дерев, у яких все голосніше лунав пташиний хор.
Тепер треба було потурбуватися про наступне зробити так, щоб мене тут не помітили. Зі мною не було жодної старої речі, яка б вивела мене до певного часу з цієї пастки. Отже, варто десь заховатися, перечекати до дев'ятої до того часу, коли подвір'я оживе, привести себе в порядок (адже я добряче забруднилась, виконуючи свою чорну справу) і увійти у двір в потрібну хвилину так, ніби нічого не трапилось. Якщо бодай хтось помітить мене тут зараз я пропала!
Сховатися в під'їзді? Сісти під «грибком»? Стати під деревом? Залізти під кущі бузку в палісаднику? Все це не здавалося мені надійним помітять.
Вийти за межі і назавжди зникнути? Не підходить. Я точно знала, що сьогоднішній день останній, а справу зроблено лише наполовину. Куди подітись? Куди?
Стоп! А «халабуда»? Як я могла забути про неї?
За будинком ми з Яриком побудували «халабуду» таке собі шатро на чотирьох палицях, вкрите старими ковдрами і сухою травою! Як я могла про неї забути?! Хоча що тут дивного, якщо не пам'ятала головнішого? Очевидно, дитяча пам'ять, захищаючись, витерла з якихось мозкових звивин все, що не вкладалось в мої тодішні поняття. Звідки ж в ній могла лишитися згадка про «халабуду»?
Події цієї ночі повертали мене в потрібне русло.
Ховаючись під стіною будинку, я пробралася на задній двір і одразу побачила сховище. Пірнула в нього, мов лисиця в нору.
Ретельно відтерла руки. Дістала люстерко ніс і щоки теж були замурзаними, але у мене купа часу виправити це неподобство.
Піді мною м'яко прогинався товстий шар сухої трави, я скрутилась калачиком і несподівано відчула, як на мене сходить сон. Млосний, розслаблений сон. Він входив у кожну клітину разом із ароматом трави.
Так, мабуть, почуває себе ще не народжене курчатко за стінками ще теплого яйця. Курчатко, котре не знає, які тоненькі і нетривкі ці стінки. Варто лише стукнути по них лезом ножа, і… зашквариш на сковорідці.
Тепер я розумію, чому не відчувала затишку навіть у власному ліжку з шовковими простирадлами, певно, назавжди запам'ятала це відчуття спокою і захищеності саме тут, на трав'яній підлозі.
З вулиці долинали ледь чутні звуки, ставали все голоснішими.
Час від часу я поглядала на годинник, забороняючи собі засинати.
Нарешті «час Х» настав. Я це одразу зрозуміла, почувши крик тітоньки Ніни.
Чудово уявила, як на тому кінці двору, стоячи перед понівеченим автомобілем, задравши голову, вона кличе батьків Ярика:
Ми-и-и-и-ко-о-о-ло-о-о!!!
Визирнула назовні нікого. Можна виходити. Швиденько випірнула зі свого затишку, обтрусилася, пригладила волосся і легкою ходою вийшла на подвір'я.
Перше, що помітила, Ярика і Ніку на пожежних сходах, вони навперейми спускалися вниз на крик тітоньки Ніни.
А вона стояла перед перекошеними «Жигулями» і репетувала на все подвір'я: От бандюки! Сволота! До неї приєднався і «хор хлопчиків» Нахал Нахалич, Ваня-«встань-з-диваня» і ще з десяток цікавих: В міліцію треба заявити! Та хто ж їх тепер знайде?! Треба зняти відтиски пальців з молотка! Руки таким рубати треба, а не пальці знімати! Краще одразу голову! Дивіться ось цим гаком прорубали! А чий це молоток?! З під'їзду вже вибігали схвильовані Ярикові батьки. Дядько Микола на ходу підсмикував сині спортивні штани, тітка Ірина у фартусі, з руками, обсипаними борошном (певно, готувала млинці в дорогу).
Натовп розступився перед ними, як хвилі моря, відкриваючи їхньому зору страшну картину злочину нещасне скособочене авто діставало черевом землі.
Тітонька Іра хитнулась і сплеснула руками. Її підхопили, почали дмухати в обличчя, хтось крикнув: «Води! Води!» Дядько Микола тричі оббіг своє дітище, присідаючи біля кожного колеса.
Тату, ми поїдемо? стрибав біля нього Ярик.
З пічки на лаву! відрубав Микола. Тут роботи на пару місяців на чотири колеса заробити не жарт!
Сусіди знову загомоніли, кожен давав свої поради, хтось кинувся за дільничним.
Бачте, що робиться? штовхнула мене в бік тітка Ніна. Певно, у вас в Прибалтиці такого не буває… Така біда людям, така гриза…
Я кивнула і сховала руку за спину, адже саме зараз помітила на ній недочищену масляну пляму.
Шукала очима Ніку і нарешті помітила її вона стояла далі від всіх, і її очі було наповнено сльозами розпачу.
Вона теж помітила мене і посміхнулась крізь сльози.
Підійшла.
Ми збиралися їхати на дачу… тихо сказала вона.
Я знаю.
Тітонька Іра припала до даху авто, мов до кришки труни, і ридала, приговорюючи, що це авто єдине, що у них було цінного, кляла злочинців, а заразом і міліцію, і власне життя, в якому «пашиш, пашиш, а потім якісь виродки зводять все на пси!», і таке інше.
Годі! прикрикнув дядько Микола, взяв Ярика за руку, дружину під лікоть і повів усіх додому. Так вони втрьох і зникли в темряві. Невтішні. Ображені. Обурені. Ошукані. Вибиті з колії. Якби… Якби ж знали, що сьогодні мають святкувати свій День Народження…
Я посміхнулась і зітхнула з полегшенням, поглянула на Ніку. Вона ще ковтала сльози і виглядала розгубленою.
Ніко, сказала я, хочеш, підемо до річки?
Відверто кажучи, спершу я хотіла повести її в кав'ярню, пригостити морозивом і лимонадом, але вчасно згадала, що не маю тутешніх грошей.
Ніка з подивом глянула на мене:
А ти можеш?
Дійсно, подумала я, чи зможу вийти за межі двору? Але якщо вона буде зі мною, то, мабуть, вона мене і виведе.
Спробую, сказала я. Сьогодні у мене вихідний. І взагалі останній день мого відрядження. Маю на те повне право.
Очі дівчинки радісно зблиснули.
Добре! стрепенулася вона. Тільки я збігаю за Тедді!
Я навіть рота не встигла розкрити, як вона опинилась біля під'їзду. Я ледь наздогнала її.
Не треба!!!
Закричала так, що аж затих і завмер натовп біля машини, в наш бік повернулися голови, запала тиша. Я побачила купу здивованих, а потім і підозрілих поглядів. Крадькома кинула погляд на свою футболку: на ній залишилась свіжа руда пляма мабуть, я випадково чиркнула рукою...
Зараз хтось першим вкаже на мене пальцем і я пропала. Тим більше що мої долоні ще пахнуть машинною олією. Я приязно кивнула всім сусідам і, намагаючись поводитись якомога спокійніше, присіла біля дівчинки:
Н-н-ніко, д-д-дорога, візьмемо Т-тедді наступного разу, д-добре? Від хвилювання я знову не могла нормально вимовити жодного слова.
Добре, просто погодилась вона і взяла мене за руку.
І ми пішли з двору.
Я і дівчинка з цього будинку.
Спиною відчувала, що сусіди дивляться нам услід. Щойно ми скриємось із поля їхнього зору, як вони хтось перший з них висловить свою підозру, яка зараз лише витає в повітрі на рівні химерної здогадки.
На межі лазівки мені закортіло обернутися. Я знала, що назад Ніка повернеться сама, що я вже ніколи не побачу цього подвір'я ані завтра, ані післязавтра. Тепер дівчинка була моїм провідником, з яким я востаннє вийду за ці межі.
Я міцніше стисла її руку, і ми благополучно оминули дерево.
Вийшли на шосе, за яким була річка. І пришвидшили кроки. Потім побігли хто швидше?! Обганяючи мене, Ніка засміялась…
Я мимоволі поглянула на годинник була десята ранку.
Тедді лишився вдома.
Цей свідок був німим від народження…
…Ми лежали в траві на березі річки і, заплющивши очі, ловили обличчям сонце. Я поставила запитання, яке досі не давало мені спокою:
Ніко, навіщо ти хотіла неодмінно взяти Тедді?
Не знаю, сказала вона. Просто так…
Я посміхнулась: от звідки виросли ноги в моєї інтуїції. Додому її гнала тривога, якої вона не могла пояснити. У матері ніколи не було таких передчуттів.
Дивна дівчинка. Що я маю зараз зробити? Адже головне зроблено: я, мов курка, відволікла курчатко від небезпеки. Що ж іще? Нині я лише трохи продовжила її дитинство, в якому не буде смерті друга і зради батька, не буде хвороби і того затьмарення, котре оселилося в дитячій уяві привидом «чорного чоловіка».