Іван Керницький
Ялинка для тіней
Мій світ
I
Побілів від порохів позбиваний колесами цісарський гостинець, а пухка і їдка перина, що в ній грязюки по кістки, так само вперто і без милосердя припікає з-під споду підошви, як зверху липневий жар смалить зіпріле чоло.
Лінивий клапоть блакиті, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи, притолочив згори дві широбедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччі бурмотять сварливі ґедзі, з-під пороху несміливо пахне орішина.
Рожево-білява орішина.
Йду.
За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь понад фосою скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені — о, знову бебехнув сніп, щось там тріщить: може, то свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Шия мучиться у лещатах цивілізації, наче в обіймах боа-констріктора: еге, твердий ковнірець і краватка в цяточки. В’януть в’язи, мліють кістки від невинного клуночка і теки, напханої газетним барахлом. На долонях повискакували пухирі...
Тяжко!
Щось затяжко в цей млосний пополудень нести на собі вантаж двадцять другої «юної весни»... Ну так, юнак: каблукуваті, наче в емерита, плечі, заломані груди — у середині приграє фізгармонія, чоло, як зморщений пергамент, а до того в душі той полин. . Гіркий полин!
Йду.
Лице шквариться на сонці, як на сковороді тонкий схаб. У скронях дудонить ротаційна машина, в ухах ще вариться, наче в чайнику люцифера, міський гул, лементують примхливі телефони: «Алло! Редакція?» Підстрижені верби і стовпи міняються в очах лавиною шпальт і титулів, а кожна ластівка репетує:
— Сенсаційні новини! Чи буде війна?
Боже! Череп мені тріскає! Млість б’є... Чути здохлятину: це мені в ногах з-під купи пороху відкинула мертву головку маленька пташка. Жовтавий животик, судорожне скоцюрблені лапки, а крильцята в такі самі цяточки, як моя краватка. Комашня колядує, добирається до очей-кораликів — бал...
Знову між житом цвенькнув серп і свіжий сніп струсонув колосистою гривою. І тихо... Ятриться сонце у блакиті, як невтишений біль, занімів сп’янілий день.
Йду.
II
Ця стежка...
Гадючка через фосу, між нивками.
Жито в хлопа, як білий гай. Наворусилось колосся, рій шорстких поцілунків обсів зболене чоло, а від тих пестощів мені так добре-добре. Йду, а білий гай дивується, розкладає раменами, синьоокі волошки наполошено розплющились: підемо під серп?.. Із мачків тихо линуть зів’ялі пелюстки — жива кров капле; кучеряві горошки лестяться до колін, а лепчиця з полетицею обтулюють чорні рани в лоні матінки-землі, що порозтріскалася від пестощів розгнузданого липня. З тих порепаних і засклеплених ран сунуть без кінця і міри якісь дивні лапаті й волохаті створіння, вовтузяться, рачкують поміж пирієм, чогось пнуться стеблинням угору і летять сторчака вниз... Руда пшениця наїжила вусики, торохтять стрибунці, мов скоростріли, чепурний льон кланяється у пояс борозні, ячмінь заснув, як парубок під грушкою в неділю... Співає заквітчана нива конюшини мелодійним хором джмеликів. Житня стерня зазеленіла рясно, невизбирані колосочки, на стежці розсипалось молоде зерно... Стоять чубаті полукіпки. Під межею забув хтось полив’яний дзбанок...
— Дай Боже щастя!
— Дякую, дай... А то ти?!
Дов’язував жито на нивчині. Якраз крутив перевесло, а зерно сипалося з-під пальців, як з-під трибів. Був босий, роздягнений. У волоссі срібло й остюки. Дужі груди розхристані, сорочка, як хлющ. Загорів од сонця, чоло в перлах краплистих і жарких. З ясних очей — теплий-теплий привіт.
Батько!
— Ади, і жнець, і в’язальник! А я тут прію і мордуюся... Го-го, пан уже у відпустці? В сам час трапив, на жнива!
Цілує мене в розпалене, мов жар, чоло — такий шорсткий цей цілунок, як дотик житнього колосся, і такий ласкавий. Чую, як б’є з нього дивна міць, бухає тепло — тепло землі, зачмеленої сонцем і пахощами сніжно-білих гречок. Довго держу в долонях батькову жилаву руку, порепану, потріскану, як самий чорнозем, із мозолями на щиколотках та кривавими задирками на обдертих пальцях.
Так дивно: здається мені — як лише випущу з рук ту сильну жменю, так усе піде ходором, усе провалиться в якусь безодню...
— Ов, ти щось марний... Може, тобі повітря бракує? Може, ти їсти не годен?.. О, їж, небоже, пакуй, що дають, на силу! Як будеш їсти і будеш пити, то будеш жити. Ти диви на мене: шістдесят на карку, одною ногою уже туди наставився, а ще роблю? А ти що? Гей хрущ... Позеленів...