Ялтинську угоду щодо Далекого Сходу спочатку критикували за її секретність і зраду китайських союзників Америки, але найтривкіша критика угоди між Рузвельтом і Сталіним у Ялті базувалася на вірі в те, що не було потреби залучати СРСР до війни з Японією. Ця аргументація багато в чому ґрунтується на тому, що до того часу, коли Радянський Союз вступив у війну в серпні 1945 р., Сполучені Штати вже мали ядерні бомби і скинули дві з них на Японію. Однак у лютому 1945 р. ніхто не міг передбачити, чи спрацює ця бомба, чи її виготовлять, і як вона вплине на ведення війни. Американські військові оцінювали втрати в майбутній битві за Японію сотнями тисяч, а Трумен вирушив у Потсдам за кілька днів до першого успішного ядерного випробування, усе ще вважаючи радянський вступ у війну з Японією своїм головним пріоритетом. Деякі історики тепер переконливо доводять, що вступ СРСР у війну вплинув на японське рішення капітулювати принаймні не менше, ніж атомна бомба.
Уважне прочитання нових радянських джерел — протоколів Ялтинської конференції, щоденників та спогадів її учасників — допомагає розвіяти ще один міф холодної війни: що Сталін зрадив наївних і довірливих західних лідерів та дипломатів. Більшість учасників у Ялті знала те, що багато хто невдовзі вибере забути: ніякої задовільної домовленості щодо Польщі досягнуто не було. Рузвельт прийняв радянську ідею «реорганізації» польського уряду і, неспроможний гарантувати, що ця «реорганізація» матиме демократичний результат, шукав формули, яка б приховала цей факт у заключних документах конференції. Після Ялти Сталін наполягав на власному тлумаченні документа, а західні лідери на своєму.
Перетворивши Декларацію про визволену Європу з інструмента запобігання втручанням великих потуг у справи менших європейських держав на просту заяву про наміри, західні лідери дозволили Сталіну порушити її принципи. Проблема полягала в тому, що Сталін був не єдиним лідером, який порушив декларацію. У своїй політиці в Італії та Греції Черчилль ігнорував принципи декларації, так само як він ігнорував Атлантичну хартію в Ірані та в заморських британських імперських володіннях. Міра, якою британці порушували декларацію, була відмінною, але їхнє нехтування нею було очевидним для світу.
Відкриття доступу до радянських архівів і засновані на них нові дослідження допомагають підважити ще один міф епохи холодної війни, цього разу про хитрість західних держав, які прагнули скористатися наївністю радянських очільників, які хотіли лише, щоб їх розглядали як рівню, а до них ставилися з недовірою, незважаючи величезні жертви їхньої країни. Ця інтерпретація розсипається в світлі нових доказів. Сталін грав свою гру найбрутальнішим чином і не був наївним ідеалістом, котрий прагнув до справедливості на міжнародній арені. Він інфільтрував в уряди союзників власних шпигунів, читав союзницькі дипломатичні документи, іноді навіть раніше, ніж самі західні лідери, налаштовував своїх партнерів один проти одного і брехав їм за найменшої можливості. Сталін був завойовником-імперіалістом, який ніколи повністю не відкинув свою революційну ідеологію. Він розглядав союзників як непримиренних класових ворогів, проти яких допускався будь-який спосіб боротьби. Його сфера впливу забезпечувалася грубою силою і підтримувалася через залякування, ув’язнення та ліквідацію супротивників. Довівши до досконалості політичний контроль шляхом терору у власній країні, він тепер вирішив експортувати це панування на сусідні країни.
Зрештою, залишається питання відповідальності Ялти за початок холодної війни. Немає сумніву, що Ялта стала кроком до небезпечного світу напруженості між великими потугами та загрози ядерного знищення. Розчарування, яке замінило початкове захоплення після конференції, результати якої учасники переоцінили і всередині своїх держав, і на міжнародній арені, ясно позначило переломний момент у відносинах між союзниками часів війни. Однак не варто переоцінювати важливість події, яка відбулася за три роки до початку холодної війни. У цей період спостерігалися також Потсдам, Хіросіма та встановлення повного радянського контролю над Східною Європою. Існували численні, здебільшого невдалі спроби переглянути відносини між великими державами на найвищому рівні, які зараз ускладнювала ядерна зброя.
Реалії змінилися, як і динаміка дебатів. Ялта залишила без відповіді немало питань і зовсім небагато відкритих для світових лідерів альтернатив, але рішення, що призвели до холодної війни, були прийняті вже після Ялтинської конференції. Було б неправильно вважати, що в той час, коли західні лідери в Ялті мали обмежені, але цілком реальні альтернативи до прийнятих на конференції політик, у їхніх спадкоємців таких альтернатив уже не було. Ялтинські рішення не були викарбувані у камені. Деякі з них переглянули або скасували за взаємною згодою учасників відразу після конференції: так сталося у справі розчленування Німеччини. Саме нездатність повоєнних лідерів виторгувати кращу угоду, ніж ялтинська, дозволила світу вказувати на Ялту як на остаточну мирну конференцію та джерело багатьох труднощів епохи холодної війни.