П’ять кілотонн. Нехай буде світло.
А тим часом до них уже бігло двоє медиків у білих халатах. Вони стали біля Колера навколішки і прислали йому до обличчя кисневу маску. Науковці, що випадково опинилися в холі, зупинялися й мовчки спостерігали.
Колер зробив два глибокі вдихи, відштовхнув маску і, все ще задихаючись, подивився на Вітторію й Ленґдона.
— Рим.
— Рим? — перепитала Вітторія. — Антиматерія в Римі? Хто це дзвонив?
Обличчя в Колера було перекошене, очі сльозилися.
— Швейцарський... — Він поперхнувся, і медики знову притиснули йому до обличчя маску. Доки вони лаштувалися везти його до лікарні, Колер отямився й схопив Ленґдона за руку.
Ленґдон кивнув. Він зрозумів, що той хоче йому сказати.
— Летіть... — прохрипів Колер під маскою. — Летіть... подзвоніть мені. — І медики повезли його геть.
Вітторія стояла як укопана і дивилася йому вслід. Тоді повернулась до Ленґдона.
— Рим? Але... що він мав на увазі, коли сказав «швейцарський»?
Ленґдон поклав руку їй на плече і ледь чутно прошепотів:
— Швейцарський гвардієць. Це одвічні вартові міста Ватикан.
31
Космічний літак Х-33 з ревом злетів у небо й повернув на південь у бік Рима. Ленґдон мовчав. Останні п’ятнадцять хвилин проминули, як у маячні. І тільки тепер, коли він закінчив розповідати Вітторії про ілюмінатів та їхні плани щодо Ватикану, до його свідомості почало доходити все значення того, що сталося.
Що це я роблю, чорт забирай? думав Ленґдон. Треба було летіти додому, коли була можливість! Однак у глибині душі він знав, що такої можливості в нього не було ніколи.
Здоровий глузд Ленґдона волав, що треба повертатися до Бостона. Але науковий інтерес таки переважив розсудливість. Усі начебто неспростовні факти, які досі переконували його, що ілюмінатів давно не існує, раптом здалися блискучою підробкою. Допитливий розум науковця жадав доказу. Підтвердження. Крім того, Ленґдон відчував ще й моральну відповідальність. Тепер, коли Колера підкосила хвороба і Вітторія залишилась сама, він розумів: якщо його знання про ілюмінатів можуть хоч якось допомогти, то він просто зобов’язаний бути тут.
Була й третя причина. Хоч Ленґдон соромився в цьому зізнатися, але, почувши, де знаходиться викрадена антиматерія, він інстинктивно злякався не лише за життя людей у місті Ватикан, а й за дещо ще.
Мистецтво.
Найбільша у світі колекція творів мистецтва опинилась на бомбі сповільненої дії. У музеї Ватикану в тисяча чотирьохсот семи залах зберігається понад шістдесят тисяч безцінних шедеврів — Мікеланджело, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон замислився, чи можна було б за потреби евакуювати відразу всю колекцію. Він знав, що це неможливо. Передусім тому, що серед експонатів є чимало скульптур, кожна з яких важить не одну тонну. Не кажучи вже про те, що найбільший скарб — це самі архітектурні споруди — Сікстинська капела, собор Святого Петра, славнозвісні спіральні сходи роботи Браманте, що ведуть до Museo Vaticano — безцінні плоди творчого генія людини. Цікаво, на скільки ще часу вистачить батареї, роздумував Ленґдон.
— Дякую, що полетіли зі мною, — тихо мовила Вітторія.
Ленґдон виринув із задуми й підвів голову. Вітторія сиділа через прохід. Навіть у різкому світлі салону її оточувала аура спокою — дивний, майже магічний ореол цілісності. Дихала вона тепер глибше, немов у ній зажевріла іскра самозбереження... жага справедливості й покарання, підживлена дочірньою любов’ю.
Вітторія не мала часу перевдягнутися й полетіла, у чому була — у шортах та майці, і тепер у прохолодному салоні літака її засмаглі ноги вкрилися гусячою шкірою. Ленґдон машинально зняв піджак і запропонував їй.
— Американська галантність? — Вона взяла піджак і подякувала йому поглядом.
Літак потрапив у зону турбулентності, і Ленґдона раптом охопив неспокій. Салон без вікон знову здався тісним, і він спробував уявити себе на відкритому просторі, хоч і усвідомлював, що це нелогічно. Адже та страшна пригода трапилася з ним саме на відкритому просторі. Нудотна темрява. Він відігнав від себе нав’язливий спогад. Давня історія.
Вітторія дивилась на нього.
— Містере Ленґдон, ви вірите в Бога?
Такого запитаннячка він зовсім не чекав. Щирість у голосі Вітторії обеззброювала навіть більше, ніж суть її слів. Чи вірю я в Бога? Він сподівався на легшу тему для розмови під час польоту.