Очевидно, він помилявся.
Гелікоптер сповільнився в них над головами, якусь мить повисів у повітрі, тоді почав швидко спускатися на злітну смугу. Він був білий, а з одного боку мав герб — два тонкі ключі навхрест і папська тіара на тлі щита. Цей символ Ленґдон знав дуже добре. Це була традиційна печатка Ватикану — священний символ папського престолу, причому сам «престол» був у прямому сенсі давнім троном святого Петра.
Святий гелікоптер, подумки зітхнув Ленґдон, спостерігаючи, як той приземляється. Він і забув, що Ватикан має власний повітряний флот у складі одного гелікоптера, яким Папу доправляють до аеропорту, на зустрічі, а також до його літньої резиденції в Ґандольфо. Ленґдон однозначнно волів би їхати автом.
Пілот вистрибнув із кабіни і пішов до них. Тепер настала черга Вітторії занервувати.
— Оце наш пілот?
Ленґдон поділяв її занепокоєння.
— Летіти чи не летіти? Ось у чім запитання.
Пілот виглядав так, наче його нарядили для якоїсь шекспірівської п’єси — жакет у блакитно-золоту смужку з пишними рукавами, такі самі панталони і гетри. На ногах він мав чорні туфлі без підборів, дуже схожі на домашні капці. На додаток до всього на голові в нього був чорний фетровий берет.
— Це традиційний однострій швейцарських гвардійців, — пояснив Ленґдон. — Його змоделював свого часу сам Мікеланджело. — Коли пілот підійшов ближче, Ленґдон скривився. — Треба визнати, що він не належить до його найкращих творінь.
Попри маскарадну зовнішність, було видно, що пілот налаштований серйозно. У його ході відчувалось не менше впевненості й гідності, ніж у морського піхотинця США. Ленґдон багато разів читав, які суворі вимоги висувають до тих, хто хоче вступити до елітної швейцарської гвардії. Рекрутів набирають в одному з чотирьох католицьких кантонів Швейцарії, і вони мусять бути громадянами Швейцарії чоловічої статі віком від дев’ятнадцяти до тридцяти років, зростом щонайменше п’ять футів шість дюймів, неодруженими і відслужити в швейцарській армії. У світі це блискуче військо було предметом заздрості — мало чи не кожна держава хотіла б мати таку саму надійну й ефективну службу безпеки.
— Це ви з ЦЕРНу? — холодно запитав гвардієць, зупинившись перед ними.
— Так точно, — відповів Ленґдон.
— Ви долетіли на диво швидко, — сказав гвардієць і спантеличено глянув на X-33. Тоді повернувся до Вітторії. — Скажіть, шановна пані, у вас немає іншого одягу?
— Перепрошую?
Він показав на її ноги.
— У Ватикані не дозволено ходити в шортах.
Ленґдон подивився на ноги Вітторії і спохмурнів. Він геть забув. У Ватикані суворо заборонено виставляти напоказ ноги вище колін — і чоловікам, і жінкам. Таке правило запроваджено як вияв поваги до святості Божого міста.
— Це все, що в мене є з собою, — відповіла Вітторія. — Ми дуже поспішали.
Гвардієць кивнув, явно незадоволений. Тоді звернувся до Ленґдона:
— Маєте при собі якусь зброю?
Зброю? здивувався Ленґдон. Та я не маю при собі навіть запасного комплекту спідньої білизни! Він похитав головою.
Гвардієць присів біля Ленґдонових ніг і почав його обмацувати, починаючи зі шкарпеток. Довірливий хлопець, що й казати, подумав Ленґдон. Сильні руки пересувалися все вище по ногах Ленґдона, неприємно наблизилися до паху. Нарешті перейшли догори — до грудей і плечей. Пересвідчившись, очевидно, що Ленґдон «чистий», гвардієць повернувся до Вітторії. Пройшовся поглядом по її ногах і фігурі.
Вітторія спалахнула.
— Навіть не думайте про це!
Гвардієць зміряв її суворим поглядом, явно бажаючи залякати. Вітторія й оком не зморгнула.
— Це що? — Гвардієць показав на невеличкий квадратний горбок на передній кишені її шортів.
Вітторія витягла ультратонкий мобільний телефон. Гвардієць узяв його, відкрив, зачекав на гудок, тоді, очевидно пересвідчившись, що це й справді тільки телефон, віддав їй. Вітторія запхала його назад до кишені.
— Поверніться, — попросив гвардієць.
Вітторія послухалась — випростала руки вгору й повернулась на всі триста шістдесят градусів.
Гвардієць уважно її оглядав. Ленґдон уже визначив, що обтислі шорти й майка Вітторії не випирають ніде, де не повинні. Гвардієць, очевидно, дійшов такого самого висновку.