Любко підбадьорював себе тим, що робив для Ніки все. Вона була його втіхою, сенсом його життя, це маленьке чудо з очима кольору шафрану і платиновим волоссям, натуральна білявка, останній батьків шедевр. Юхим Шеремет, талановитий скульптор і типова творча особистість у всьому — від чудових, відомих робіт до не менш відомих пиятик, кожна з яких просто мусила закінчитися гармидером, а якщо ні — то, вважай, не вдалася. Скандали супроводжували практично кожен його крок — потрощені паркові скульптури в дусі соцреалізму, котрі ображали татове почуття прекрасного, численні потрапляння в міліцію, голі дівчата… хоча це окрема пісня, — були звичною справою. Агнеса, мати Любка, якимось дивом зберігаючи своє шляхтянське терпіння, вивуджувала цих хвойд із найнесподіваніших місць — тільки не подумайте, що з майстерні. О ні, майстерня — це так банально, і там їх повно, отих натурниць і натуральних шльондр, як казала мама, а вона знала, про що говорить. Але насправді це було не смішно. Голі кобіти у шафах — це смішно тільки в анекдотах, а не тоді, коли ти, збираючись до театру, приміром, замість хутра свого улюбленого і, по честі мовити, єдиного манто відчуваєш під пальцями вкриту сиротами людську шкіру. А ще — сторонні жінки у ванні, сповиті в невипрані простирадла, як єгипетські мумії, котрі, мабуть, гадали, що це їх врятує від праведного гніву. А ще — молодиці, які стрибали у вікно — добре, що перший поверх — прямо на очах уже зовсім не здивованих сусідів, і ще багато пригод, а серед них і та одна-єдина, ніхто не знав, яка саме, що переповнила чашу. Мати вказала татові на двері, навіть валізу йому спакувала, без крику і докорів — жінки благородної крові не кричать, просто махнула рукою на вихід. Батько вдав, що засмутився, заклав свою обручку, квитанцію поштою переслав Агнесі, і того ж вечора сів на швидкий поїзд «Ужгород — Київ». Потяг прямував через Львів досить пізно, а це давало батькові можливість наостанку зазирнути до коханки, про що та потім радісно повідомляла всіх, кого зустрічала, включно з Любком. Хлопцю тоді щойно виповнилося дванадцять років.
Київ зустрів генія привітно, однак дещо насторожено. Але Юхиму було не звикати. Не минуло й року, як його ім’я луною покотилося по столиці. Він оселився в гуртожитку, орендував майстерню, влаштувався в художній інститут викладачем, одружився знову — раз, вдруге, і все невдало, не забуваючи, втім, про сина. Раз на місяць він писав Любку листа, дуже короткого, з однієї фрази: «Як ви там?» — і щиро дивувався, чому всі листи Агнеса пересилала назад, не розкриваючи.
«От ніби я їх тій курві адресую!»
Коли Любко після закінчення школи приїхав до Києва на навчання — адже навчатися слід тільки у столиці, казала мама, і чомусь зітхала, стискаючи й без того тонкі, сухі губи, — наміру спілкуватися з батьком він мав не більше, аніж повіситися. Любомир краєм вуха — бо з усіх сил удавав байдужість — чув, що Юхим одружився втретє, власне, вчетверте, якщо рахувати Агнесу, і цього разу, на диво, вдало. Молода дружина народила йому доню. І все: ні того, скільки років новій татовій дружині, ні того, як назвали його сестру, Любомир не знав і не палав бажанням довідатися. П’ятирічна Домініка звалилася йому на руки, коли він перейшов на третій курс. Йому ледве минуло двадцять.