— Не люблю наукову фантастику, — пояснила вона небозі.
Час від часу тітка намагалася знайти собі роботу, достойнішу, ніж поєднання обов’язків листоноші та прибиральниці, навіть бігала на якісь співбесіди. Приходила після них геть змучена і довго мовчала, кутаючись у бабусину шаль — Олена завжди мерзла, коли нервувала. Якось, повернувшись додому з чергової «пробної розмови», тітка зупинилася в коридорі біля дзеркала й довго дивилася у вічі своєму відображенню, а потім ні сіло ні впало плюнула в нього, і заплакала. Дана страшенно перелякалася, а Олена, зауваживши це, роблено посміхнулася куточками вуст і крізь сльози запевнила, що скоро нарешті дістане нормальну роботу. На запитання, нащо було плювати в люстро, не відповіла.
Той голос з’явився в середині травня, коли вже відцвітав бузок, а суворі двірники ще й досі ганяли дітлахів, які намагалися наламати й собі букетик. Дана на кухні мстилася картоплі за марнування часу, зрізуючи ледь не по два сантиметри бульби разом із лушпайками. Звично патякав про щось «брехунець». Щоб ускладнити випробування і ще більше загартуватися духом, Дана прислухалася. Це була третя програма українського радіо, звідкіля лунало: «На хвилі „Променя“», а штучно бадьорі голоси намагалися поділитися зі слухачами набутками згасаючої культури. Ведучий саме цієї мистецької програми рипів, як старий дерев’яний протез, а його просторікування про місце поезії в житті та душі сучасної людини, про високе призначення поета та його громадянський обов’язок навівали на Дану сон. Вирішивши, що гарту з неї досить, вона вже потягнулася до вимикача, аж тут заговорив Він, і її пальці завмерли, мов у казці про Сплячу красуню, яку колись читала їй тітка — тоді Дана ще не вміла боронитися від казок. Але він так звучав нині, цей голос, що дівчині здалося — вона потрапила в казку, від якої не хочеться боронитися. І не захочеться. Ніколи. Цей голос вповз у її буття оксамитовою змією, і навіть прямий ефір і тріскучий, як сибірські морози, мікрофон не зміг спотворити це диво. Цей голос здався їй неземним, відлунням цілого янгольського хору, і зовсім не тому, що він був зависоким чи надто тонким — ні, просто чистим тією кришталевою прозорістю, якою вирізняються в дитинстві навислі над тобою бездонні небеса. А ще він був густим, той голос, і чомусь пекучим — як справжній гарячий шоколад, і солодким, але не надміру, не нудотним, і ще — спокійним у своїй впевненості. Вона не чула слів, тобто вони були, слова, цей голос відповідав на якісь запитання, безглузді, звичайно, бо якими ще вони можуть бути, коли не стосуються науки, але… почуваючись натягнутою струною, якої ось-ось торкнуться вправні пальці музиканта, Неждана вимкнула воду.
— А зараз, — рипіння ведучого досягло крещендо, — гість нашої студії, визначний поет сучасності Любомир Шеремет почитає нам свої вірші. І перший з них називається «Відлуння».
— Не вірте Миколі, любі слухачі, — юнак засміявся, і його сміх, дитячий у своїй щирості, немов торкнувся Даниної щоки. — У нього всі видатні, в кого не плюнь, та чули б ви, що він нам поза студією говорить! Стосовно ж мене… я знаний римач нашого часу. Отже, «Відлуння».
Поет! Та замість хвилі неминучого розчарування, яке мало б виникнути від такого нікому не потрібного, безглуздого заняття, як плетіння рим, Неждану раптом накрила інша хвиля — цуценячого захвату. І це при тому, що вона досі не чула жодного його вірша, та й, кажучи по честі, уявлення не мала, хто такий Любомир Шеремет.
— Подобається?
Дана здригнулася — занурившись у море цих сріблясто-шовковистих обертонів, вона навіть не почула, як на кухню зайшла тітка. Цікаво, давно вона тут стоїть?
— Не дуже, — збрехала Дана. — Ти щось зрозуміла з цієї поезії? Чому вона називається «Відгомін»?
— «Відлуння», — поправила Олена. — Звичайно, тут усе просто і ясно. Слово «так» — це не те, що хотів почути його ліричний герой.
— Чий?
— Вірша. Насправді він мріяв про те, щоб вона промовчала. По суті, щоби відмовила йому цим мовчанням.
— Хто «вона»?
Тітка Олена звела очі вгору.
— Лірична героїня.
— Щось забагато героїв на п’ять рядків.
— А що, і на це вже розроблені норми? Насправді — не дуже. Він і вона. Необхідний мінімум для людських стосунків.
— Щось це для мене надто складно. То чому «Відлуння»?
— Бо мовчання — це відгомін його думок.