— Чиїх? Ні-ні, досить. Хоча… оце гарно звучить: «очі, як уламки місяця». Це тому, що вони жовті?
Тітка сплеснула руками — мовляв, що з тобою поробиш!
— Ні, маленька міс Алгебра. Це тому, що вони сяють. Тому що дівчина любить його, а він її — ні.
— Маячня. Усі ці поезії — просто маячня.
— Ну, то давай я вимкну — навіщо ж ти мучишся?
— Ні, — поспішно скрикнула Дана, — не руш! Нехай грає, тобто говорить! Хоча віршики я все ж не люблю, — додала вона з духу сперечання.
— Це не віршики. Віршики в дитсадку декламують. А це вірші. Вслухайся, зараз Шеремет читає «Спасіння» — одну з найулюбленіших моїх поезій.
— Ти його знаєш? — здивувалася Дана.
— Любка Шеремета? — тітка здивувалася ще більше. — Та хто ж його не знає? — тут вона обірвала мову, уважно глянула на небогу й похитала головою: — Все-таки математики — не люди.
— Хто б говорив, тьотя-іхтіолог! У математиці — там усе чітко і зрозуміло. Там порядок. Там діють усім зрозумілі закони, котрі майже не мають винятків, а якщо й мають, то винятки ці чимось обґрунтовані. Це тобі не в риб’ячих кишках колупатися.
Олена мовчки дивилася у вікно. Прозвучав фінальний рядок вірша «І во спасіння душі…» Дивно, як усе міняється — ще років двадцять тому таку «чужорідну релігійну» поезію і на гарматний постріл не підпустили б до нашого радянського радіо. Хоча насправді йдеться в ній зовсім не про релігію. Ох і часи настали — слушно, мабуть, кажуть, що все нове мусить народжуватися в муках. Хоча нічого нового насправді немає на цьому світі. Період первинного накопичення капіталу — що в цьому оригінального? Вовчі закони на вулиці, вовче суспільство, здичавілі люди — все це вже було, і, певно, ще буде, а її непристосованість до подібних обставин — то її біда, тільки її. І її особиста проблема. То хто врятує її душу? Душу Неждани? Хоча, чесно кажучи, дівчинку знівечив зовсім не капіталізм, а одна конкретна жінка, і якби вона, Олена, могла, якби тільки наважилася, то, певно, убила б Майю раніше. Мав рацію Гена: хоч як мудруй, дівчинка, котра в чотирнадцять років закохана у порядок замість якогось кіноактора — є в цьому щось, що глибоко суперечить людській природі. Цікаво, чи усвідомлює Дана, що просто переховується у світі цифр, побоюючись успадкувати материне нехлюйство? Сумнівно. Такі маленькі рахівниці психологію не шанують. Ну, то й не варто їй це розуміти. Їй комфортно у своєму світі — нехай там і живе…
— Дякую за високу оцінку моєї праці, — нарешті озвалася тітка, намагаючись говорити весело й навіть дещо легковажно. — Та я, власне, вже не іхтіолог, хіба за освітою. Сама знаєш. Я прийшла сказати тобі, що завтра починаю працювати інкасатором у банку «Каравела».
— Ти — і гроші? — Неждана забула навіть про дивовижний голос — так шокувала її ця новина. Не те, щоб вона бачила тітчине майбутнє у сфері поштових послуг чи прибирання крамниць, і не те, щоб вона сподівалася на якесь відродження інституту гідробіології, але банк… Дана хотіла щось додати, але тільки пискнула. Тітка засміялася.
— Ну, це ж краще, ніж риб’ячі кишки!
Так і не знайшовши, як це заперечити, Неждана тієї ночі довго лежала без сну. Щось її бентежило — і той голос, яким вона повнилася, як ріка місячним сяйвом, і те, що готує їм майбутнє — їй і тітці. Вона намагалася проаналізувати це, як робила завжди, але ніщо не піддавалося аналізу. Ніщо з того, що з ними відбувалося, не мало жодної більш-менш розумної логіки. Від голосу вона відмахувалася, але від Олениної роботи відмахнутися було не так просто. Тітка-інкасатор — це здавалося майже такою самою фантастикою, як і вона — літератор. Ні, звісно, Дану не могло не тішити те, що дорога їй людина перестане нарешті тягати пудові торби з нікому не потрібними газетами, і, ламаючи нігті, відшкрібати жуйки з долівки в крамниці, її лякало інше. А що, як тітку Олену підставлять? Зараз це дуже поширене явище, це, можна сказати, навіть модно… Обдури ближнього свого, доки він не обдурив тебе — вже повторюють і її однокласники, приторговуючи шоколадками та презервативами. Днями Дана купила з цікавості один, весь у китайських ієрогліфах, і прийшла з ним до тітки. Та спочатку злякалася, потім, насупивши темно-руді брови, мовила: «Сідай, нам треба поговорити», — і, врешті-решт, довго сміялася, зрозумівши, що небога й уявлення не має, що вона придбала. Але все-таки пояснила, що це за тоненька гумка, і чому вона масна. І ось тепер… ця її нова посада — все одно, що пірнати пораненою в басейн з акулами. Олену з’їдять, неодмінно з’їдять, так, що й кісточок не лишиться. І як цьому зарадити? Тітка… вона така непрактична! Це вона тільки вдає із себе «залізну леді», а сусідки кпинять із неї — Дана сама чула — за те, що вона перебирає кавалерами. Та хіба Олена винна, що до неї постійно жонаті чіпляються, ось вона їх і посилає куди подалі, і правильно робить, а ті пліткарки називають її старою дівою, хоча за гороскопом вона — «рак», та й дурниці ті гороскопи… Жінка, яка й досі вважає улюбленою книгою «Багряні вітрила» — ну що їй у банку робити? Хіба підлогу мити, як у гастрономі. Дана не витримала, зірвалася і в самій сорочці буквально підбігла до дверей тітчиної спальні. У щілину під дверима пробивалося світло. Неждана постукала.