— Ти чому не спиш? — долинуло з кімнати.
— А ти? Тобі ж завтра на службу!
— А тобі — до школи. Ну, гаразд, заходь.
Олена сиділа в ліжку з книжкою в руках. Вірніше ні, не так — з друкованим виданням. На обкладинці до пояса голий хлоп зі шрамами на могутньому торсі відгризав губу білявці в настільки відкритій сукні, що краще б та дівка була зовсім голою. Тітка квапливо змахнула з тумбочки кудись за батарею пластинку з пігулками, однак пізно — Дана все одно їх помітила.
— Що читаєш?
— Любовний роман, — Олена відклала книжку, — «Наречена пірата» називається.
— Добре, хоч не кастрата, — необережно брякнула Дана. Нічне читання з таблетками вприкуску могло означати лише одне — у тітки знову болять нирки. — І не шкода ж часу…
— Та годі тобі. Нормальна карамелька, навіть печії не буде. Ти щось хотіла, мала?
— Я? Ні. Так. Я за тебе хвилююся.
— Знаю. Ти, певно, думаєш: «Ось моя тітка, практична, як квадратне колесо, і там її заб’ють», — так? Запевняю тебе, все буде гаразд. Мені ще й зброю видадуть… тобто не мені, але ті охоронці, що зі мною їздити будуть, озброєні, — поквапилася виправитися Олена, побачивши на зосередженому личку небоги перші ознаки паніки. Вона переростає свою дитячу некрасивість, промайнуло раптом у тітки в голові, ще кілька років — і стане красунею, яких мало, шкода, що я цього вже, мабуть, не побачу…
— Ти та зброя — це ще гірше, аніж ти — і гроші, — похмуро заявила Дана.
— Я ж сказала тобі…
— Я чула. Спочатку в тебе завжди виривається правда, а потім ти починаєш берегти мої почуття. Добре. Що я тобі можу сказати? Я сиджу в тебе на шиї, тому…
— Дано, припини, — Олена поморщилася, Дана тільки не змогла визначити, від болю чи від незадоволення. — То Майя покійна дорікала тобі кожним шматком, хай Бог простить, але ти не повинна думати, що це нормально. Як ти можеш сидіти у мене на шиї? Ти — моя сім’я, ти як донька мені, іноді мені здається, що це я тебе народила, і тому попереджаю востаннє: ще раз таке почую, візьму пасок і… не така ти вже й доросла, щоб не дістати по перше число!
Заохочена почутим до відпочинку, Дана повернулася в ліжко, не забувши нагадати тітці, щоб та перестала корчити із себе мужню партизанку і витягнула з-під радіатора знеболювальне. Вже засинаючи, Дана знову згадала поета з гарним іменем Любомир, і його голос, чуттєвий — хоча вона й не усвідомлювала значення цього слова, — горностаєвою мантією раптом огорнув її плечі, і так само зненацька їй захотілося стати королевою чи бодай принцесою для нього, а ще вона з жахом подумала: а чи не закохується вона — в когось безплотного, у голос з іменем, але без лиця? Та вже на межі сну і яви до неї прийшла втішна думка: математики не закохуються, і, вчепившись у неї, як потопельник у рятівне коло, Дана нарешті заснула.
Глава 10
— А я все ждала, що ти мені зателефонуєш.
Любко, що сидів за столиком найдорожчої у місті кав’ярні, яка так і називалася — «Світ кави», хоча тут подавали також тістечка й чай, чекаючи чергову зірку-одноденку так званої української поп-музики, озирнувся, аметистові очі весело блиснули. «Зірка» запізнювалася більш ніж на годину, та Любомиру пощастило побачити значно приємнішу особу.
— Галя. Галя Бурячок. Сідай, будь ласка, — він відсунув для неї стілець. — Я оцінив твоє прізвище, коли протверезів.
— Та невже? — дівчина розгорнула меню, яке вже лежало на столі, охнула і закрила його так поспішно, ніби боялася, що ціни матеріалізуються у злих псів, зістрибнуть з паперу і вчепляться їй у горлянку. Любко їй співчував — під час перших відвідин цієї кав’ярні він і сам відреагував на ціни сполоханим зойком. Його манірна «зіронька», ймовірно, блакитного сяйва, добре знав, де призначати зустріч. Добре, хоч спиртного посеред дня не п’є. — То чому ж усе-таки не подзвонив?
Бо не люблю нав’язливих дівуль, хотілося сказати Любомиру, але вроджена ввічливість змусила видати щось, дуже віддалено схоже на правду: