— Твоя правда. А виходь за мене заміж, Галю! Якщо ти так добре мене розумієш… виходь! Можеш навіть прізвище не міняти, або я твоє візьму. Нам буде файно удвох, ось побачиш. Ти мені осанну співатимеш, а я вірші для тебе складатиму. По рядочку в день.
— Я б з радістю, — сумно мовила Галя й опустила завиту в кучері голівку, — але ти спізнився. Я сьогодні зранку, перед тим, як здати зміну, вже заручилася з вантажником зі свого універсаму. Він не пише віршів, але обіцяв мене все життя на руках носити. І я йому вірю.
— І що, у мене немає шансів?
— Вони є завжди. А що ти можеш мені запропонувати?
— Ось це, — він обійняв її, поцілував — коротко і обережно. Її помада пахла полуницями, але на смак була, як вазелін, яким він вирішив поласувати у п’ять років. Галя примружилася.
— Я подумаю. А де вірш, присвячений моїм небесним очам?
Отак вони почали зустрічатися.
Глава 11
Дана дарма переймалася тітчиною роботою — принаймні перших півроку вони жили, як у раю. Олену ледь не щозміни забирала з дому розкішна іномарка кольору мокрого асфальту — Дана підозрювала, що це «Мерседес», принаймні, так сказав їхній двірник, шкрябаючи асфальт облізлою мітлою за безпосередньої близькості до крутої тачки. Те ж саме авто привозило тітку назад, і сусіди, незважаючи на пізню годину, ледве з вікон не випадали, щоб на це помилуватися. А дивитися було на що — із-за керма виходив стрункий, високий чоловік, русоволосий, в окулярах — другий поверх «хрущовки» дозволяв розгледіти ще й не такі подробиці — і, обійшовши авто, відкривав двері пасажирці, подавав їй руку, і, напевно, цілував на прощання — козирок над дверима парадного заважав пересвідчитись, так це чи ні. Дана якось набралася нахабності й поцікавилася, хто це підробляє тітчиним водієм. Олена покрутила пальчиками у повітрі, немов малюючи щось, видиме одній лише їй.
— Знайомий.
Після такої вичерпної відповіді інших питань у Дани не знайшлося.
Олена працювала добу через дві. Можна було й через три, але так вона більше заробляла. Вона трохи підлікувала свої нирки, з роботи прибігала весела, купувала Дані все, що та захоче, й інколи намагалася вчити небогу жити. Найчастіше мова заходила чомусь про мужчин.
— Ніколи не демонструй чоловікові своєї зацікавленості відкрито, — напучувала тітка Олена. — Навіть якщо зі штанців вистрибуєш од жаги, роби це подумки. Лишайся незворушною і трохи відстороненою — хлопи сприймають це, як загадковість, і божеволіють від цього. Але натякнути про свій інтерес усе-таки слід — як же інакше об’єкт зрозуміє, що на тебе варто витрачати час і зусилля?
— Об’єкт? — уточнила Неждана, тактовно змовчавши про те, що уявити себе в процесі вистрибування зі штанців від жаги їй не легше, ніж пінгвіна в польоті.
— Ну, той, на кого ти хочеш справити враження. Утім, найкращі з них відчувають це на енергетичному рівні, — тітка зітхнула. — Бажаю тобі саме таких кавалерів. Слова, навіть у вигляді прозорих натяків, — це так нудно.
— У мене буде тільки один чоловік, — рішуче заявила Дана.
Олена проковтнула смішок.
— Вибач, серденько, а ти збираєшся померти у шістнадцять років?
— «Ні, я жива. Я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає».
Тітка схвально кивнула.
— Бачу благотворний вплив Шеремета з його поетичним лікнепом.
Неждана страшенно знітилася від того, що її сердечну таємницю розкрито. Про те, що Любомир не тільки буває частим гостем різних радіопередач, а ще й сам веде недільну авторську програму «У світі рим» на радіо «Промінь», вона дізналася випадково, коли, знемагаючи од відчайдушного бажання знову почути той оксамитово-сріблястий голос, що увірвався в її сни і облаштувався там, як удома, клацала поперемінно всі три кнопки рідного «брехунця». Той самий диктор, що рипів, як щогла в бурю, на незабутній розмові з Любком, оголошував програму передач на тиждень. Зачувши знайоме прізвище, Дана аж віддих затамувала, шкірою всотуючи слова: «прем’єра… щонеділі… оригінальний авторський проект». Дана чекала вихідних із нетерпінням та деяким роздратуванням — якщо чесно, їй хотілося, щоби ця мара минулася. Щоб в ефірі звучав звичайний голос звичайного юнака, щоб її передчуття розвіялися… Та коли дощового недільного вечора її знову затягнуло у вир щось незнайоме, щось солодке, в’язке і духмяне, схоже на гречаний мед і нездійсненну мрію, коли вона резонувала з тим голосом, відгукувалася на нього кожною клітинкою свого тіла, нервами, натягнутими, як струни гітари, то зрозуміла: це — воно. У неї з’явилося почуття. Воно оселилося в ній. Воно тепер там житиме. Попри тверду впевненість, що всі математики надійно захищені від кохання потрійним шаром алгоритмів, вона таки закохалася, і, що найприкріше, — в ефірне відлуння реальної людини. Принаймні фото Любомира в газеті «Червона Зоря», за якою — о, справжній жах! — довелося йти в районну, а не технічну бібліотеку, за розміром було з поштову марку і такої якості, що визначити, чи зображений на ньому молодий поет, а чи крокодил Гена або Чебурашка, так і не вдалося. З’ясувати якісь деталі про життя Любка, окрім дати його народження, за цією заміткою також не вийшло. Тоді Неждана почала масовану атаку на таємницю приватного життя Шеремета — вона вирішила зібрати на нього досьє.