— Приберу зараз, ось посуд помию, а потім радіо послухаю. Сьогодні мають дати Любомира в повторі — я минулої неділі не слухала… Про якогось Рéмбо.
— Рембó, — виправила тітка. — Артур, чи, як дехто вимовляє на французький манер його ім’я, Артюр Рембó. Геніальний французький поет-символіст. Ще твоєму Любку до нього… як до неба рачки. Він помер у тридцять сім років, писати перестав у дев’ятнадцять, однак багато встиг. Ну добре, не буду тобі заважати. Насолоджуйся.
Дана довго дивилася на двері, що зачинилися за Оленою, і напружено розмірковувала, як така розумна жінка може бути водночас такою дурною.
Глава 13
Тітка доходила до семи з половиною місяців — далі збунтувалися нирки. Вони просто відмовлялися працювати, справа дійшла до штучних пологів, і лікарі буквально витягнули з того світу і Олену, і її сина. Як не дивно, хлопчик дуже швидко набирав вагу, доростав, так би мовити, до потрібної кондиції, а вже верещав, як цілком доношена трійня. З Оленою все було значно гірше. Вона практично оселилася в лікарні інституту нефрології, і всі турботи про брата лягли на плечі Неждани. Олена почувалася жахливо винною, і під час відвідин небоги ні про що інше говорити не могла.
— Господи, якби я знала! Якби я могла собі уявити, чим це все закінчиться, — тітка тихо плакала, розмазуючи сльози по набряклому лицю, а милосердна Дана колихала на руках малого, не нагадуючи Олені про їхню не таку вже й давню розмову.
— І що б ти зробила тоді, га? Годі вже ридати. Глянь, якого красеня ти народила! — хлопчик нарешті заснув на руках у двоюрідної сестри і сопів так солодко своїм кирпатим носом, що в Дани аж серце заходилося від любові до нього. Ледь взявши на руки цей писклявий згорток із червоним личком і сердитими — їй-богу, чомусь уже сердитими синіми очима, Неждана негайно вручила йому своє серце на вічне зберігання. Вона з жахом згадувала ту свою категоричність, з якою вимагала аборту, — Боже милостивий, цього дива могло просто не бути на світі! — й носилася з немовлям, наче його справжня мама. — На, потримай — та не на вазі, до грудей притисни! Ось так… Хіба він у нас не диво?
— Диво. Тільки груди в мене порожні. Я народила, а ти доглядаєш… тобі навчатися треба!
— Все одно невдовзі канікули, — відмахнулася Дана. — Ти добре відпочинеш за літо, видужаєш, а за малим я догляну, не сумнівайся… треба буде — наймемо няньку.
— Няньку? — скрикнула Олена так, ніби хтось запропонував їй запхати сина у пащу великого сірого вовка. — Жінку за гроші?
— Тьотю, жінка за гроші називається інакше. О, до слова — ти вже вирішила, як наречеш малого?
— Ти будеш сміятися, але ще ні, — на блідих, знекровлених до синього вустах Олени — де поділися рожеві пелюстки? — заграла слабка посмішка. — Все здається, що гідного імені для нього в усьому світі немає. Правда, я божевільна?
— Правда. Я знала це з того часу, як ти вирішила народити. Але то нічого, ми почекаємо, так, синку? Нам усього лише два місяці, ми, по суті, щойно лиш мали народитися, ледве що чуємо… але давай скажемо мамі, щоби поквапилася… довідничок імен їй подаруємо… Ще через неї нам штраф платити доведеться, — Дана підняла очі на тітку, і вже серйозно мовила. — Зареєструвати дитину слід протягом трьох місяців, інакше оштрафують — на копійки, та все ж… Думай скоріше, не годиться якось до такого лицаря звертатися: «хлопче». Є хоч якісь ідеї?
— Є одна… я подумаю…
— Тільки одна? Малувато. Треба, щоб вибір був. Але нічого. Наступного разу я все ж принесу тобі книжечку «Що означають наші імена?»
— Те, що вони означають, — якось підкреслено серйозно промовила тітка, — зазвичай не має нічого спільного з людьми, що ними названі.
— Еге ж. Рибам легше. Їх усіх класифікували досить давно, — Дана хихикнула. — А з дітьми морока… Знаєш, ви, іхтіологи, божевільні. Всі, хто має стосунок до біології — причинні. Ви знущаєтеся з живої природи.
Олена засміялася.
— Чекай, може, мій син виросте і теж захоче стати іхтіологом.
— Якщо він цього захоче, то не виросте, — урочисто пообіцяла Дана. — Я особисто заб’ю його на смерть ще до повноліття.
Після цієї розмови минув ще тиждень. Тітка поволі одужувала, прогнози лікарів були обережно-оптимістичними, або, як вони називали це на медичній мові, сприятливими, і тому опівнічний дзвінок із лікарні здався Дані якоюсь помилкою. Спросоння — а вона практично не спала цілу добу, бо вередував малий, — Дана спершу навіть не втямила, про що йдеться.
— Себто як помирає? — говорила вона в трубку, хитаючись, як молода яблунька від сильного вітру. В голові була така каша, що навряд чи вдалося б зараз вирішити бодай найпростіше рівняння. — Чекайте, щойно вчора я була в неї, і мені сказали, що все гаразд. Який ще фактор ризику? Що означає «можливо, це кома?», — сон поволі витіснявся зі свідомості професійним і прораховано-печальним голосом нефролога. — Ви що там, такі спеціалісти, що не здатні визначити, кома це чи ні? Я не кричу на вас, я просто голосно говорю. Так, завжди. То що таке з моєю тіткою? Ну то й що, що ви черговий лікар? А який потрібен? Лікуючий? Він буде зранку, але… що? Я зараз їду!