Дана кинула трубку і забігала квартирою, як обпечена. Невідомо, як довго її не буде — судячи з того, що наговорив їй так званий лікар, певно, хильнувши перед тим спирту, це може затягнутися на всю ніч. Тягти із собою малого недоцільно, залишати його самого — страшно. Дана кинулася до сусідів, але хтось кляв її з-за дверей останніми словами, не даючи навіть пояснити, в чому справа, хтось просто не відгукувався, і організувати догляд за братом їй не вдалося. Тоді Дана швидко перегорнула купу газет із рекламними оголошеннями і після розмови з кількома «няньками» для дорослих чоловіків таки натрапила на жіночку, яка згодилася за кругленьку суму посидіти з немовлям. Дана також згодилася розплатитися за її таксі, та, ледве глянувши на прибулу, сильно пошкодувала, що не схотіла брати із собою дитину. Няня, худа, як швабра, і на диво неохайна жіночка років сорока п’яти трималася так, ніби в глупу ніч помчала бозна-куди лише за покликом серця, але виходу вже не було. Дана видала няньці аванс, показала, де лежать пелюшки, пляшечки і баночки із молочною сумішшю, і вискочила з дому, скориставшись тим же таксі, що привезло до неї Аглаю Петрівну.
До лікарні вона дісталася швидко. У довідці зла медсестра, позіхаючи, як бегемот, сповістила, що Олену Тиктор перевели до реанімації, але стороннім туди не можна. Дана ледь стримала бажання послати цього монстра у білому халаті куди подалі, натомість сказала лише: «Ну, то спробуйте мене зупинити», — і помчала нагору, на третій поверх, перестрибуючи через дві сходинки. У реанімації було п’ять палат, дві з них, порожні, стояли зачиненими, і Дана просто відкривала двері решти й дивилася, хто там лежить. Тітку вона знайшла в останній, одномісній палаті-боксі для особливо тяжких пацієнтів.
Під стелею боксу розміром із коробку для взуття тьмяно блимала крихітна лампочка — світло тут не вимикали. Незважаючи на пізню годину, Олена не спала і відразу впізнала небогу, спробувала навіть ворухнутися. Спочатку Дану затопила хвиля полегшення. А вони казали, кома — промайнула в неї думка, і дівчина вже готувалася видихнути: «Слава Богу!», та глянувши на тітку пильніше, роздумала дякувати небесам. Попелясто-сіре безкровне лице, сині набряки під очима, що вже розповзлися ледь не до підборіддя… Дана похолола. Все у ній вкрилося кригою, і довелося відкашлюватися, щоби вичавити із себе семимильне слово: «Привіт». Те, що Олена помирає, було зрозуміло і без медичної освіти. Дані хотілося вити, кричати, битися в істериці, однак вона знову повторила: «Привіт» — і повільно наблизилася до тітки. Та підняла руку, вказуючи на ліжко.
— Сідай.
Голос у неї звучав моторошно, мов саме потойбіччя. Дана, боячись зачепити щось у хитромудрому сплетінні дротів, трубочок і голок, що ненаситними ґедзями обліпили Олену, дуже обережно примостилася на краєчку ліжка.
— Він… був тут. Приходив до мене.
— Хто він, тьотю?
У відповідь Олена зашипіла, як відкоркована пляшка теплої мінералки, і Дана потягнулася до кнопки виклику медсестри, хоча, минаючи сестринський пост у коридорі, побачила там лише порожнє крісло. Тітка, зауваживши рух небоги, похитала головою.
— Ні. Чекай… ось… — вона витягнула з-під запраної сорочки свій сапфір. — Зніми.
— Нізащо!
— Роби, що велю! Чи ти хочеш… щоб… у морзі зняли?
Дана розплакалася, але виконала Оленин наказ.
— Не реви… вже… не поможе… Я йду… Одягни… ось так. Носи його завжди… і… обіцяй… ніколи не продавати… хай там що… річ… дуже дорога… для мене…
— Я викличу лікаря! — Дана зірвалася на ноги.
— Сядь, ради Бога. Це вже… не лікується… я… справді… зрадила тебе… Залишаю саму… із сином… подбай про нього… я не хотіла… так сталося… я думала, минеться… гадала, що зможу… але він прийшов не дарма…
Вона марить, вирішила Дана. Стиснула тітці руку.
— Хто прийшов, тьотю?
— А малого… — не відповідаючи, продовжувала Олена, думки якої плуталися, і, хоч уповільнено, але пхалися одна поперед одної, і жінка губила їхні уривки, не пригадуючи, що вже сказала, а що — ні, — назви його… Любомиром.