— Але чому?
— Бо ім’я дуже гарне. Любомир… Ігоревич… Тиктор. Ти чуєш мене?
— Так, — по щоках Дани текли сльози, і вона навіщось ковтала ті, що падали на губи.
— Поправ мені… подушку…
Дана нахилилася над Оленою, як могла, вирівняла їй постіль. Тітка усміхнулася — такої моторошної посмішки дівчина ніколи не бачила раніше — і торкнулася синього камінця, що звисав з Даниної шиї.
— Ігоревич… затямила? Я казала тобі, що він… приходив?
Невже той покидьок і тут Олену знайшов?
— Так, тьотю. Все гаразд.
— Ти… така… у мене… гарненька.
— Я — ні. Це ти у нас красуня!
— Що ж, хоч… Господа порадую… пробач… тільки будь… обережна, бо він ще… може повернутися…
— Так, так, добре. Я буду дуже обережна. Я покличу лікаря.
— Як хочеш… Даночко, доню… серденько моє… сонечко руденьке… я так тебе люблю!
— І я тебе, тьотю… Тьотю?! Ні, о, Боже мій, тільки не це!!! Тьотю!!!
Надривний крик вирвався з палати, розпорюючи просяклу медикаментами та відчаєм лікарняну тишу, і полинув довгим коридором, збудивши медсестру, що спала на кушетці в кабінеті чергового лікаря, і його самого, що спав на медсестрі, а ще — кількох пацієнтів, які, звісно, добре розуміли, що означало це волання, яке за мить перейшло в нелюдське виття. Від тітчиного тіла Дану довелося відтягувати силами двох санітарів, котрі потім, буркочучи щось несхвальне про пацієнтів, які надумали помирати серед ночі, відвезли Олену до моргу. Сполоханий лікар, проклинаючи все на світі, а найперше — себе, за те, що, по суті, сам привів сюди цю істеричку, вколов Дані конячу дозу снодійного, і, не надто напружуючись, поклав її спати на те саме ліжко, з якого щойно зняли труп Олени Тиктор. Неждані так і не судилося дізнатися, чи почула тітка її останні слова. Їй так хотілося вірити, що почула, і вона щосили себе в цьому переконувала, і часом майже вірила, що так. Але в тій геєні, котра настала після смерті тітки, навіть ця, друга за своїм значенням після малого Любомира, втіха у її житті не була повною. У ті ночі, коли втома перемагала впертість і страх, і Дана засинала, їй марилося одне й те ж: Олена, вже мертва, стояла на ногах біля ліжка небоги і сповненим муки голосом просила: «Повтори, що ти сказала!» Дана повторювала, але тітка не розбирала слів, знову перепитувала, і так — без кінця… Зазвичай Дана прокидалася від власного крику.
Глава 14
«Того дня ніщо не віщувало біди» — цю фразу, досить часто вживану і в романах, і в періодичній пресі, Любко просто ненавидів, вважаючи її класичним зразком «чавунного штампа» — того, який вживають, не надто замислюючись над змістом. А що, по-вашому, мало віщувати біду, часто запитував він, насолоджуючись безглуздими, на його думку, відповідями: поганий сон, кепський настрій без очевидної причини, усе валиться з рук, тягне на сон або на сльози… Він цілком і повністю поділяв думку Оскара Уайльда про те, що ніяких вищих знаків не буває, а оскільки намагався підтримувати імідж інтелектуала, навіть працюючи у бульварній газеті, то завжди ретельно добирав слова для своїх статей. Він був переконаний — якщо замітка починається цими зашкарублими словами, далі можна просто не читати. Хоч би про що йшлося, подано це погано — а його як професіонала вже не могли шокувати будь-які новини, тільки їх подання.
Що ж, кожному воздається по вірі його — і ТОГО дня справді ніщо не віщувало біди. Він був звичайним, цей день — обурливим у своїй звичайності. З неба не сипав чорний сніг, та й білий теж — він не часто буває у квітні, не каркали зловісно ворони, темні хмари не заступали сонце, і сни Любку бачилися винятково чудові. Ніка, як завжди зранку, трохи капризувала, не бажаючи їсти корисну для здоров’я кашу і вимагаючи некорисної ковбаси. Любомир навіть хотів на неї нагримати, але стримався, і це було єдиним, що потім його втішало, якщо це слово тут доречне. Однак ця обставина трохи підтримувала його — та ще те, що, прощаючись із Нікою в дитсадку — вибачте, у так званому нульовому класі, вона так пишалася, що ходить до майже школи, Любко, теж за звичаєм, розцілував сестру в рожеві щічки, але несподівано замість: «Бувай!» — сказав:
— Я люблю тебе, янголятко. Я дуже-дуже тебе люблю.
Домініка всміхнулася і відповіла:
— І я тебе теж. Дуже-дуже.
Може, це й було віщуванням?
О шостій вечора, ще засідаючи в редакції «Юності», відчуваючи, як пар валить у нього з вух, перехопивши на обід лише цигарковий дим, чітко усвідомлюючи, що забрати сестру вчасно він не встигне навіть на гелікоптері, й не бажаючи вантажити Галю своїми проблемами, Любко зателефонував до дитсадка. Таке траплялося, хоча й не часто, і він домовився з однією вихователькою, яка ну дуже цінувала його творчість, що та, у разі таких виробничих накладок, заведе Ніку до сусідки, баби Каті, котра пам’ятала ще геніального Юхима і, хоч це й дивно, дуже його любила. Трубку зняла завідувачка садком, жіночка років п’ятдесяти на прізвисько Кремінь — як її прізвище насправді, Любко не пам’ятав. Вона правила своїм садком залізною рукою, а дисципліні в ньому позаздрив би сам Макаренко. Забувши назватися, він попросив покликати Юлію Семенівну.