— Її немає, — прозвучало у відповідь. Любко здивувався.
— А зранку була. Вона захворіла?
— А хто її питає?
— Ой, вибачте, це Любомир Шеремет. Я з приводу Ніки. Я тут на роботі затримуюся і попросив би… — він увірвав мову, бо завідувачка спочатку сказала: «Ми вам дзвонили, у вас постійно зайнято», — а потім заплакала. Він чомусь не став нічого більше розпитувати, очевидно, від шоку, просто кілька секунд дослуховувався до її придушених ридань, а потім кулею вилетів із редакції, навіть не поклавши трубку. Вони з таксистом порушили всі правила дорожнього й придорожнього руху, і водій відмовився брати додаткову плату, бо почув, у чому справа, і спохмурнів.
— Та не переймайся так, брате, — спробував він утішити пасажира. — Може, у малої живіт заболів. Апендицит там якийсь, чи що…
— І тому Кремінь плаче?
З авто Любомир вискочив на ходу і відразу ледь не носом вперся у жовтий міліцейський «бобик» із синьою смугою на боці. Сусідньою доріжкою до бокових воріт рухалася машина «швидкої допомоги». Любко спізнився буквально на якусь мить і, діставшись до клятих воріт, отримав чудову можливість помилуватися задніми фарами білого мікроавтобуса.
— Чорт!
По тій посипаній гравієм доріжці, яку щодня, поміж інших, утоптували і вони з Нікою, чомусь не біглося. Він повз по ній, як контужений слимак, повз, проклинаючи всіх софістів світу: якби вони мали рацію, якби шлях, поділений на відрізки, пройти було неможливо, він би ніколи не дізнався, що сталося, він так і жив би в незнанні, але «би» — безглузда частка, і вже ось вони, двері, які треба потягнути на себе, щоб увійти. Потягнути на себе…
Він так і зробив. І на нього впало все й відразу. Істерика Кременя, яку звали насправді Тамарою Іванівною, і яка виявилася матір’ю Юлії Семенівни, міліція — метушлива, як роздратовані оси, допит, довгий-предовгий, і страшна істина: Ніка зникла. А молоденька вихователька опинилася в лікарні з підозрою на інфаркт.
Ніхто достоту не бачив, як це сталося. На вечірній прогулянці все було, як завжди — дівчатка бавилися ляльками, хлопчики, ніби знічев’я — танками та машинками, аякже, вони були вже такі дорослі й трохи стидалися своєї зацікавленості іграшками, але й відмовитися від них не могли. Ніка блукала майданчиком осторонь від інших дітей — вона взагалі росла самітницею, його дівчинка — з незмінною Манею в руках. Юлія Семенівна в цей час, сидячи на ослінчику під «грибком», запоєм читала про походеньки Джеймса Бонда — дивно, які незначні, цілком зайві деталі закарбовуються у пам’яті в такі моменти життя. Втім, раз у раз вихователька оглядала своїх курчат щодо кількісної наявності. Востаннє вона бачила Ніку тоді, коли, вистромившись із виру карколомних пригод найкращого агента британської розвідки, зауважила дівчинку біля паркану — та завзято демонструвала язика й Маню бродячому псові. Звелівши не дражнити тварину, Юлія Семенівна знову зачиталася і отямилася, лише почувши звук працюючого двигуна — від’їжджала якась машина. Жінка підхопилася, але було пізно. Усе, що вона встигла помітити — це задник якогось авто вітчизняного виробництва — чи то «Жигулів», чи «Москвича», короткозора вихователька впевнена не була — бежевого кольору, котре швидко віддалялося у напрямку центру. Зчинивши ґвалт, пані Юлія кинулася викликати міліцію. Люб’язна диспетчер сповістила, що машина буде десь за годину, бо бракує пального, однак пообіцяла розіслати орієнтири всім постам ДАТ. Та чи не всі пости встигли їх отримати, чи викрадачі просто змінили авто, але більше Ніку ніхто так і не бачив. У сітці паркану виявилася чималенька діра — на рівні грудей дорослого чоловіка. Вона давно там була, але чомусь раніше її ніхто не зауважував. Таке трапляється.
Молодий капітан міліції, чиє ім’я Любко так і не запам’ятав, хоч як старався, а звання вирахував, як у дитинстві, за зірочками на погонах, — сильно нервувався, багато палив і що три слова вставляв матюки. Любомир слухняно відповідав на запитання — ви розумієте, ми не хочемо вас турбувати, співчуваємо вам, поділяємо ваше горе — почувши це, Любомир ледь не спитав, а чи є діти в капітана, — але ви ж розумієте, від ваших відповідей залежить те, як швидко ми знайдемо Ніку… правда, ви це розумієте? Любко слухняно кивав, але не розумів. Ані того, як йому тепер жити, ані того, яким чином його відповіді можуть хоч у чомусь допомогти. Прізвище, ім’я та по батькові, так, той самий, яка у нас, виявляється, начитана міліція… тобто карний розшук. Усе одно. Так, звичайно, я підпишу книжку вашій мамі, можу навіть усю бібліотеку підписати, хоч олександрійську… згоріла? Вибачте, щось я не те говорю. Адреса, місце роботи, фото Домініки — хороше, кольорове є вдома, а звичайне вже надала завідувачка дитсадка. Ні, мала ніколи не розповідала про сторонніх дядів, які виявляють до неї підвищену увагу. І про сторонніх тьоть теж не розповідала. Про що говорили взагалі? Про ляльку Маню і про поезію, про те, як минув день — у нього і в неї, про Петрика Семенишина, який їй, мабуть, подобався, бо щохвилини з’ясовувалося, що він «надто багато про себе уявляє». І про янголів. Ні, він не казав, що всі люди — це янголи. Так, він попереджав, що до чужих підходити зась. І що не можна нічого в них брати, і нікуди з ними їздити теж не можна. Так, неодноразово. Звідкіля йому знати, чому вона не послухалася? Ні, він зовсім не кричить, і не знає, чому дзвенять шибки в кабінеті завідувачки, яка боїться тепер потрапити йому на очі. Милосердний капітан призупинив допит.