— Хочете курити?
Любку хотілося померти. Він взяв сигарету негнучкими пальцями, хоча смутно пригадував, що Мінздрав попереджає, але не гарантує, тим більше — смерті легкої та безболісної. І що він, на жаль, людина, а не коняка. Крапля нікотину його не доб’є. Вчепившись за цю асоціацію, настирливо закрутилося в голові знамените Симоненкове: «Ти знаєш, що ти — людина?», але він і цього не знав, він плутався у своїх відчуттях і мріяв не відчувати нічого, а капітан без імені тим часом щось говорив… потік слів, із якого раптом виокремилося:
— П’ятий випадок за рік! Усі дівчатка… до десяти років… з вулиць, садків, зоопарку…
— Їх знайшли? — цигарка випала з рук. Міліціонер опустив очі.
— Двох, — і, помовчавши, додав: — Тіла.
Більше Любко нічого не бажав знати. Проти ночі пішов дощ, і він пішов із дощем — у місто, він блукав вулицями-удавами цілу добу і не відчував нічого — ані втоми, ані бажання поспати, але біль його не минав. Домініка стояла перед очима такою, якою була тим проклятим ранком — у блакитній сукеночці, нових сандаликах, білих гольфиках на збитих — упала з велосипеда — ногах і білим бантом на голові. Любко так пишався тим, що сам зав’язав той бант, тим, що нарешті навчився його зав’язувати, і та широка газова стрічка надзвичайно пасувала Ніці; зі своїм довгим золотистим волоссям сестра скидалася на ляльку набагато більше, ніж її Маня, була такою гарненькою — очей не відірвати. А може, бант і привернув увагу бандита? І навіщо тільки він зав’язав ту окаянну стрічку?
Він блукав би по місту й далі, доки не впав би десь, знеможений, а люди переступали б через нього і гидливо брижили б носи, думаючи, що він п’яний. Він так і не зміг напитися, жлуктив усе, що горіло, але збунтувався шлунок — свідомість залишалася чистою, мов скло, а усвідомлення того, що трапилося, різало серце ще гірше. Та допомога прийшла з цілком неочікуваного боку — від його шефа, Якова Гнатовича, якого невідома добра душа з карного розшуку повідомила, що за горе в Любомира. Пан Бунчук осідлав свого «Опеля» і, як справжній ковбой, пустився на пошуки друга. Йому пощастило майже відразу — він здогадався зазирнути у бар «Газетяр», у підвальчику того самого будинку, де розміщувалися редакції кількох газет — і поміж них їхньої. Коти знаходять шлях додому інтуїтивно чи інстинктивно, стверджують науковці — Любко так само прийшов на роботу. Тут було над чим замислитися.
Яків Гнатович не став вести з підлеглим довгі дискусії про сенс життя і недосконалість світу, відповідати на запитання, як таке могло статися, і чому саме з нею… з ним. Пан Бунчук також не дозволив вимастити шмарклями і сльозами свою нову жилетку — глянь, яка краса! на замовлення шилася! Він просто запхнув Любкові до рота якесь вбивче снодійне і, завізши додому, кинув спляче тіло в передпокої на підлогу, як лантух із соломою. На дверну ручку почепив цидулку із написом: «Не прийдеш післязавтра на роботу — звільню до бісової мами», і подався геть у своїх видавничих справах.
Коли Любко прокинувся, ця записка його дещо насмішила — спочатку. Це якщо прийняти за аксіому, що в тому стані він взагалі міг сміятися. Але ж і налякали їжачка голими сідницями! Можна подумати, йому є чого боятися! Зникла Домініка, і він умить став скидатися на порожню оболонку від мухи, висмоктаної діловитим павуком-життям. Він трохи потинявся квартирою і здуру подзвонив матері. Йому здавалося, що він збожеволіє, якщо не почує чийогось голосу. Не Ніки. Когось іншого. Бо навіть у тяжкому наркотичному сні Ніка щось говорила йому. Щось таке лялькове.